Ященко Вероніка, 10 клас, Обласний науковий ліцей-інтернат Комунального закладу вищої освіти «Вінницький гуманітарно-педагогічний коледж»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Клочко Тетяна Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Останні роки свого життя, окрім повітряних тривог, я маю і такі тривоги: як жити під час страшної війни? Як не загубити себе в її реаліях? Як жити з розумінням того, що, можливо, ніколи не повернешся додому? Як жити з відчуттям, наче ти чужий серед своїх? Те, що колись здавалося неможливим, стало частиною мого повсякденного життя. Оглушливі звуки вибухів, що лякали до тремтіння, тепер сприймаються як буденність, а звукові хвилі від цих вибухів стали звичними, мов легкий вітерець. Звідси ще одне питання: така «звичка» сприймати це легко – це загартована психіка чи психічний розлад, який надалі позначиться на моєму життєвому шляху, якщо він перетне 1000 днів?!..

Колись уявити не могла, що мені доведеться покинути Донеччину, мій дім, бо моє місто всього за два кілометри від лінії фронту.

Мій шлях у цій війні почався, як і у всіх українців: із вибухів, тваринного страху, тимчасового оніміння і усвідомлення, що все почалося. Мені по-дитячому думалось: «Це ненадовго… Має бути якийсь спосіб припинити це…» Звичайно, я зверталася за поясненнями до мами: «Не може ж бути так, щоб зухвало вбивати на очах у всіх і щоб не було механізму припинити це і покарати?!!» Мама підтримувала й сама вірила, що припинять і покарають. Скоро 1000 днів… Звідси знову питання, на які я не маю відповіді: чи правда те, що добро перемагає зло (мене так учили!)? Чи правда за тим, хто сильніший? Примус, агресія, шантаж, брехня – це прояви сили і впливовості? Бо реальність знецінила все, чого мене навчали.

Тоді ми знову відчули війну. Вперше це було у 2014 році, коли росія окупувала Крим і почала бойові дії на Донбасі. Мені тоді було всього 5, і тривожні новини сприймалися, на щастя, поверхово.

Проте з початком повномасштабного вторгнення у 2022 році війна настійливо постукала просто у двері. Моя родина одразу переїхала у Дніпропетровську область, де ми прожили більше пів року. Довго намагалися адаптуватися до нового життя, але дім завжди рідніший. Життя у Дніпрі було нестерпним. Щовечора я мріяла про повернення в рідний Мирноград, уві сні летіла додому…

Ми повернулися, але життя легшим не стало. Постійні вибухи за вікном, відсутність води та світла нагнітали жахливу атмосферу.

Єдина радість - рідкісні прогулянки з друзями та сімʼєю. Це дозволяло ненадовго забутися. З кожним днем вибухи ставали все гучніші, а військових на вулицях ставало все більше. На початку 2024 року окупанти почали активно обстрілювати моє місто. Вони зруйнували мій дитячий садок, школу, лікарні, магазини, були прильоти по житловим будинкам. Тоді я усвідомила, що це і є моє життя, мій шлях. Досить ілюзій і порожніх сподівань… Головне: у світі, яким керує зло, брехня і насильство, зберегти в собі людину. Зрештою, через оголошення примусової евакуації нам довелося покинути Мирноград. Це було найважче. Під час пакування валізи я намагалася прийняти той факт, що це назавжди. Кожна кімната наповнена спогадами, кожен куток - частинка мого життя. Тут ми сміялися, плакали, молилися і знаходили спокій.

«Мабуть, вже не повернусь…» - промайнула думка, коли замикала рідні двері. Прощання з частиною себе… Цю себе я залишила там, у Мирнограді.

Та дівчинка мила й наївна, щаслива й цілісна. Попереду нове життя… У новому житті дівчинка інша. Вона доросла і стійка. Але стійку ще обирає: розкрита чи боксерська? Зараз моя родина у Дніпрі, а я навчаюсь та живу у Вінниці. Я часто думала: якщо не рідна Донеччина, то Вінниця. Вінниця надихала мене. Я маю друзів, гуляю, розважаюсь. Але дещо залишається незмінним – я хочу додому.

Хоча б іще раз прогулятися рідними вулицями, хоча б ще раз зустрітися з давніми друзями. Але водночас я розумію, що моє життя тут також має сенс.

Думка про рідні місця ніколи мене не полишає. Я хочу вірити в те, що повернуся туди хоча б на мить, аби знайти залишену там частину себе – цілісну, наївну, впевнену…