Початок російського повномасштабного вторгнення застав нас удома, в Миколаєві. З перших днів місто зазнало ракетних та авіаударів. Над нашим домом кружляв гвинтокрил і висаджувався російський десант на стадіоні в 200 м від дому.

У центрі йшов танковий бій. За 2 місяці Миколаїв був оточений із 3 сторін. 

Перші дні - ми діставали елементарне, продукти та ліки, стояли годинами в чергах, аби зробити більш безпечним своє життя та рідних. Але, тим не менш, ми ініціювали збір необхідних речей та харчування разом із родичами та сусідами для військових та поранених, вивозили це або передавали третім особам, які мали більш місткий транспорт. 

Я прокинулась до перших вибухів за 5-7 хвилин, немов хтось розбудив мене. Лежала. Чекала. Чого - і сама не знала.

Перший вибух було чутно досить сильно. Але ще було незрозуміло - шо це воно є? Другий вибух прозвучав, і я вже зрозуміла: війна.... Тому й розбудила чоловіка... 

Втрата роботи та неможливість допомогти собі та близьким значними сумами грошей стали найбільшими труднощами.

Усе інше - дістати воду, харчі, ліки тощо було складними питаннями, але тими, які можна було вирішити так чи інакше - треба тільки було залишатись раціональним та не впадати у розпач. Шоком для мене особисто стало, коли знайомі люди десятками років стали переховуватися від мобілізації.

Не наша війна - цей підхід не дозволяв та й зараз заважає перемогти українцям якнайшвидше.

Не страшно було навіть ввечері чути під вікнами розмови росіян та бачити людей із гвинтівками та намагатись про них передати інфу органам правопорядку. Лякотно було, коли після першої доби війни за вікном наступила мертва тиша - боялися подати звуки дворові коти й собаки, не видавали себе й птахи.... Вони завмерли і, здавалось, так само, як і люди, бажали зрозуміти, що то за навала і що робити нам, кожному окремо і всім разом, аби рухатись далі, як вберегти себе та дати щось, що наближатиме перемогу для України.

І ці думки й відчуття спочатку були шоком, а потім - рятівним колом, яке допомагає у будь-якій ситуації, місці та місті, де б ми не жили.

Було й таке, що не вистачало їжі, води та не було в аптеках ліків. Рятувало економне ставлення до всього. Вирішували питання, розбиваючи його на частини: що треба дістати та які варіанти для цього є?

Коли Миколаїв лишився без водопостачання, наприклад, то діставали воду зі скважин у знайомих чи знайомих своїх друзів, аби пити та варити їсти.

А з річок та джерел набирали воду, аби була для туалету та, навіть, миття посуду. А яке було щастя прийняти душ у цій ситуації!!!! Раділи і ми, дорослі, і діти-підлітки. 

Наша родина розлучалася на 8 місяців.

Чоловік та наші з ним батьки залишився у Миколаєві, він служив у ДФТГ у той час, а я з дітьми переїхала до Києва 19 квітня 2022 року. Повернулись ми додому 28 грудня 2022 року. За цей час змогли побачитись 4 рази. Одного разу, у першу ж ніч під час мого приїзду був найпотужніший обстріл Миколаєва - 42 влучання....

Ми постелили спальники у коридорі й вляглися разом із котом.

Переживши ще одну шалену ніч, поїхали провідувати батьків із солодощами. Бо вже знали: у війну часто рятують любов, турбота та максимально раціональні рішення щодо безпеки під час обстрілів та без них, бо ракетами, з РСЗО, піонів та касетними снарядами гатили по місту постійно, і тривогу навіть не встигали включати. 

У один із моїх приїздів, аби провідати чоловіка та батьків, мій чоловік був лежачий через болі у спині. Лікарі сказали, що потрібна операція, що він сам може не встати.... А чоловік, обколовшись знеболюючим, зустрічав мене вдома з обідом, який приготував сам, і букетом квітів.

Щемило серце, бо через війну ціниш прості речі у 100 разів більше.... 

У Києві зворушували люди, які надавали під час нашого ВПО-життя допомогу переселенцям. Це зворушувало і допомагало рухатись далі. Це спонукало, коли я сама не могла знайти роботу, зрозуміти, що можна бути корисною в, цей час інакше, тому я разом із дітьми були волонтерами при церкві баптистів Біблія та Життя, а також у ГО Українське небо.

Тому ми працювали час від часу на Лівому березі Києва у фонді Рената Ахметова пакувальниками чи робили таку саму роботу пакувальниками в інших осередках. 

Із багатьма волонтерами в Києві та просто гарними людьми із відкритою душею ми залишились гарними приятелями чи, навіть, друзями і підтримаємо постійний зв'язок.

Вірно кажуть, що світлих людей ще краще видно у темні часи. 

Роботи з нормальним навантаженням та доходами не було досить довго. За весь час повномасштабної війни було лише 2 місяці, коли я працювала повноцінно. Це спіткало змінити професію. І я вирішила, що мої навички надання практичної та консультативної бесплатної допомоги можуть стати у нагоді та перетворитися у нову професію.

Тому зараз я вже кейс-менеджер у БФ Голоси дітей.

У нас вдома зберігається артефакт війни. Це уламок ракети, який приніс 12-річний син додому. Ця ракета розбила будівлю у 300 метрах від нашого дому. Це нагадує про зруйнований дім навпроти нас через дорогу.

Це нагадує кожен день, що ми живі і живемо в своїй неушкодженій домівці, вміємо любити близьких і піклуватись навіть про незнайомих, а, значить, ми - щасливі люди, які намагатимуться допомогти вистояти всім навколо себе, а не тільки донатять на ЗСУ.