Ніна Миколаївна з сім'єю не виїжджали з Охтирки, а під час бомбардувань міста ховались у підвал

Мені 50 років. Ми сім’я вірян з Охтирки, у нас п'ятеро дітей. Від початку війни ми нікуди не виїжджали з міста.

24 лютого у місті було дуже гучно. Діти сильно злякалися. У той час у нас мама лежала з інфарктом, було страшно. Ми молилися. 

Найважче було тримати себе в руках, мати спокійний вигляд, щоб бути прикладом для дітей. Треба було організувати дітей, щоб вони залишалися спокійними, не панікували. 

Під час бомбардувань ми спускалися в підвал. 

Ми трішки зіткнулись гуманітарною катастрофою. Попри обстріли деякі магазини працювали, тому ми ходили в центр по продукти. Доводилось відстоювали черги. Крім того, в нас у погребі були деякі продукти, тому загалом усе було нормально. 

У нас були деякі бабусі, яким надавали допомогу. І от, одна з них зателефонувала мені й попросила допомогти. Моя дочка мешкає в Харкові. Вона зв’язалася з волонтерами, і вони за пів години зібрали гуманітарну допомогу, відвезли мене до цієї бабусі з усім необхідним. Такі вчинки приємно вражають. 

Не знаю, коли і як може скінчитися війна. Ми нічого змінити не зможемо. На все воля Божа. 

Війна обов’язково закінчиться. Треба почекати й потерпіти. Молитися – це найперше, що має робити кожен українець.