Шпак Дарія, 9 клас, Ратнівський ліцей № 2 імені М. Заліпи

Вчитель, що надихнув на написання есе - Северенюк Лілія Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна жорстоко пройшлася по українській землі, лишаючи біль, руїни, смуток. Тисячі людей втратили свої домівки, рідних та близьких і змушені були тікати від жахіть. Мільйони тварин було вбито внаслідок воєнних дій та обмеження фізичного доступу до ферм, притулків. Болить серце за спалені ліси, широкополі лани, чисті річки. Болить душа за кожного загиблого військового, який захищав нашу Україну. Боляче за вбитих безневинних людей, за втрачену багату культуру, за нездійснені мрії талановитих дітей.

Наші вороги безрозсудно намагаються знищити наш народ, наші традиції, нашу країну. Це жахливо. Протягом століть вони принижували, русифіковували, асимільовували український народ. А зараз вирішили нас знищити як націю.

Я згадую той день, коли війна увірвалася в наше життя. Був ранок, я міцно спала, доки телефон не почав вібрувати від, здається, нескінченних сповіщень про війну. Я відмовлялася вірити, що це відбувається насправді, слово "війна" ніби було гірким присмаком у роті. Перші повітряні тривоги -  болючі спогади. Страшно було не тільки за себе, але й за рідних та друзів. Але з часом війна стала частиною нашого повсякдення, тому я звикла жити з цією новою реальністю.

Важливо не лише зберегти себе, підтримувати свій моральний дух, а й допомагати іншим пережити це.

Школа також змінилася... Ми не мали змоги вчитися очно, тому уроки проходили онлайн. Було важко зосередитися, коли знаєш, які жахіття відбуваються за вікном. Але разом з друзями ми знайшли способи допомагати один одному: обмінювалися новинами, розповідали, як справляємося зі страхом, активно підтримували один одного.

Мій свояк Сергій на фронті з початку повномасштабного вторгнення. Боляче слухати, як він розповідає про всі жахи, тривоги, безсонні ночі. Звісно, це все впливає на його моральний стан.

Бачити смерті своїх побратимів, безліч зруйнованої інфраструктури, помічати страх на обличчі мирних жителів - це все важко осягнути, коли треба зберігати розсудливість та холодний розум. Війна також впливає і на родину воїна-захисника, адже вони переживають та намагаються підтримати. Рідні чекають від нього того короткого дзвінка або "плюсика", який підтвердить, що він живий. Батьки бояться його втратити, бояться, що недостатньо допомагають сину. Моя сестра, тобто його дружина, відчуває самотність, безпорадність, але завжди знаходить в собі сили не здаватися та лишатись сильною. Коли Сергій приїжджає, його важко впізнати. Довге розлучення з сім'єю та війна міняють людей.

Видно, як йому важко знову адаптуватися до мирного життя, і в цей момент важливо, щоб рідні були терплячими.

Коли війна стала довготривалою реальністю, я почала думати не лише про свій страх, але й про те, як допомогти іншим в цю важку годину. Почала брати участь в ярмарках, допомагати волонтерам, репостити збори. Так, це мінімум, але це давало відчуття, що навіть у такому юному віці я потрібна, що можу щось змінити та зробити свій внесок у перемогу.

1000 днів війни - це не лише про цифри та час. Це шлях, який зробив мене дорослішою, відповідальнішою, сповненою вірою у нашу перемогу. Шлях, на якому люди навчились бути сильними, долати страхи, підтримувати інших.

Україна виборювала незалежність протягом багатьох років і продовжує мужньо боротися за свободу. Війна змінює людей, змінює наше ставлення до тих чи інших речей.

Війна вчить цінувати мир та дружбу і найпростіші моменти життя. І хоча я ще підліток, я вже знаю, що таке боротьба. Вірю в те, що ми обов'язково здобудемо перемогу та вийдемо з цього випробування сильнішими. Слава Україні! Слава Героям! Слава усім нашим людям, хто допомагає ЗСУ!