У перший день війни я відчула страх. Я працювала на Укрпошті. На роботі спочатку сказали, щоб ми не виходили. Згодом ми вийшли на роботу по пів дня - видавали людям пенсії.

Ми жили під обстрілами до 21 квітня. Коли вже все вибухало поряд, чоловік сказав, що треба виїжджати. Довелося все покинути. Це було дуже важко.

Все було так швидко, ми взяли з собою найнеобхідніше. Згодом я декілька разів їздила за речами. Також все робили дуже швидко.

Зараз у Запоріжжі винаймаємо кімнату у гуртожитку. Чоловік залишився вдома - береже майно, аби не пограбували. Ми все наживали сімнадцять років. Чоловік періодично приїжджає. Слава Богу, місто не окуповане.

Приємно вразили люди, які допомагають. Я сподіваюсь, що ми повернемось додому. За кордон їхати ми не хочемо. Всі знайомі і друзі далі Запоріжжя не поїхали. Майбутнє бачу тільки в рідному селі: працювати, виховувати дітей. Нехай все буде нам на користь.