Козак Ярослава, 9-а клас, ліцей № 11 Хмельницької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Хом'як Ірина Ярославівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Що я, Ярослава, яка живе зараз у Хмельницькому, сказала би собі, тій Ярославі, яка жила у своєму рідному Харкові у лютому 2022 року? Я б мовила наступне: «Я - це ти з майбутнього, тому послухай мене уважно. Тобі доведеться спочатку переїхати у Чернівці, а потім до Хмельницького. Ти повністю перейдеш на українську мову. Ти пізнаєш себе та свої можливості завдяки різним ситуаціям, які будуть траплятися на твоєму шляху. Розумію, звучить незвично, навіть дико та страшно, але не переживай, ти впораєшся».

Коли розпочалась велика війні, мені було 12 років. Я із своєю родиною жила в Харкові, ходила до улюбленої школи, де в мене були друзі.

Мені подобався спорт, де я досягла значних успіхів, було чимало перемог на змаганнях, але … В одну мить довелося усе це покинути і почати все з чистого аркуша. 

Це було надзвичайно болісно. «Що робити? Як бути далі?» - ці питання не давали спокою, та життя не чекало моїх відповідей. Воно ставило перед нами все нові й нові випробування, змушувало приймати кардинальні рішення, діяти швидко.

У Чернівцях я закінчила з відзнакою 7-й клас і

все, здавалося, почало налагоджуватися. Але я і моя матуся майже перестали бачити тата, який залишався у Харкові, працюючи безперервно, щоб заробити нам на життя та систематично допомагати нашим воїнам. 

Тоді було прийнято рішення переїхати до Хмельницького, аби отримати змогу бачитися частіше. І знову все почалося спочатку: новий дім, нова школа, нова спортивна секція, нові знайомі. Але цього разу не було так боязно, як тоді, перший раз, тому що у Хмельницькому я, здається, знайшла своє місце.

Аналізуючи це все зараз, розумію, що мені довелося надто швидко подорослішати.

Я відкрила в собі нові риси: самостійність, стресостійкість, працьовитість та гнучкість. 

До війни 2022 року ніколи й не замислювалась про те, що потрібно цінувати кожну мить, що сім’я - це найголовніше і вона має бути разом, і що потрібно берегти близьких людей, і що їх можна втратити в одну мить...

Ці 1000 днів війни назавжди закарбуються в моїй пам’яті. Я вірила і вірю в перемогу України. Коли цей день настане, ми разом із мамою повернемося додому і я буду ще сильнішою, ніж зараз. Це буде не просто повернення до рідної домівки, це буде новий етап нашого життя, початок з чистого аркуша, але вже з набутим досвідом.

Колись мені довелося почути фразу моєї бабусі, що Бог дає людині випробування, які вона здатна подолати та які зміцнять її дух. Тепер я вірю, що так воно і є. Продовжуємо жити. Дякуємо Воїнам за життя. Попереду перемога та світле майбутнє.