Рожко Анастасія, учениця 11 класу Дудчанського ліцею  Милівської сільської ради Бериславського району Херсонської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Васильєва Валентина Федорівна

Війна. Моя історія

Я згадую, якщо бути чесною і відвертою, що  спочатку  не сприймала війну  як щось серйозне… Мабуть, тому, що читала про неї лише в книжках або бачила кіно про всі її жахи. Просто було навіть складно усвідомлювати, що в наш час,  у 21 столітті, може таке статися… Перший місяць  жила як і завжди, навчалася онлайн (поки був зв'язок ), зустрічалася з однолітками,  ходили вулицями рідного села. Лише було чути гупання: то бомбили на той час Херсон, Каховку й Нову Каховку.

Наприкінці березня заїхала до нас перша колона з російськими солдатами, бурятами. До війни я і не знала, що є такий народ. Вони перевіряли хати, заходили в кожен будинок - чи нема нікого з українських захисників.

Я, моя сестра і брат тихо сиділи в моїй кімнаті і трусилися  від страху, немов осіннє листя від вітру на деревах. У кімнату заглянув молодий бурят (років двадцяти), запитав, чи  все в нас гаразд і чи тихо в селі. Перевіривши все, вони всі виїхали з села. Після цього ми декілька днів усі сиділи вдома, а потім знову ходили гратися з друзями, надіялися, що це і все. Але не так сталося, як гадалося...

Коли до нас у село заїхали солдати і стали заселялися в пусті домівки, школу, ми зовсім перестали виходити з дому. Так минув місяць, а потім у селі зосталися лише медики, вони були більш менш адекватні.

Настала осінь, у нашому і найближчих до нас  районах вимкнули світло, і звісно ж води теж не було. Її нам привозили.  Згодом  із села виїхали всі солдати, лише іноді на ночівлю зупинялися. Повністю залишили нас за тиждень до того, як село почали обстрілювати.

Довелося ночували в підвалі, тому що обстріли були майже тільки вночі. Спали на піддонах, було незручно і вогко, а ще страшно. Потім до нас попросилася на ночівлю сім'я, бо не мали місця, щоб сховатися і врятуватися від жахливих обстрілів. Звісно, ми їх прийняли.

Батькам довелося занести ще два ліжка, поставити буржуйку, і ми хоча б не мерзли. На одному ліжку спали я, сестра і дівчинка з іншої сім'ї, на другій - моя ненька і мама з п'ятирічним хлопчиком, а татам довелося ночувати на піддонах. Місяць так жили… Було страшно, майже не виходили назовні, але вірили, що будемо звільнені, що закінчиться окупація.

Нам сказали, що українські солдати зайдуть до села через день або два. Так і сталося, усі були настільки щасливі, що це не передати словами. Після звільнення на моє село більше не впав жоден снаряд, не прилетіла жодна ракета, і я цьому дуже рада.

Після звільнення ми ще декілька тижнів пристосовувалися до того, що тепер усе гаразд і можна майже не боятися. Волонтери постійно нас підтримували гуманітарною допомогою і зараз не забувають про людей, за що я їм дуже вдячна! Звісно, після всього пережитого моє життя вже не таке, як раніше, але вірю, що все налагодиться.

Ми знову вчимося, можемо з'їздити кудись, і наш магазин знову працює, і там є майже все, що треба. Але навіть якщо тут усе добре, відчуття війни все одно присутнє, і воно дуже тривожить мене.

Надіюся, що війна скоро закінчиться перемогою України, звісно! Нарешті зустрінуся зі своєю подругою, якій зараз дуже-дуже складно, бо вона в окупації. Я одинадцятикласниця, мрію навчатися вже у вільній країні, без війни! Так і буде!!!