Крейн Катерина, 10-б клас, Печерський ліцей №75

Вчитель, що надихнув на написання есе — Чучук Ірина Юріївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року мав бути звичайним зимовим днем, за яким невдовзі прийде довгоочікувана весна. Я й подумати не могла, що прокинувшись вранці, побачу розгублену маму і почую вибухи та гул літаків за вікном. Ми сиділи обійнявшись і не знали, що робити далі. Війна... Це було схоже на страшний сон. Наступна доба пройшла жахливо, вибухи не вщухали і мама вирішила їхати на Західну Україну .

Дорога була складною. Безліч автомобілів, затори, добирались близько 20 годин. Зупинились на Івано-Франківщині, у місті Калуші, де народилась моя мама.

Важко було це усвідомлювати, але почалось наше нове життя. Мама допомогала у волонтерській організації, збирала, сортувала і відправляла допомогу нашим військовим, які захищають нас по сьогоднішній день. У місті було багато переселенців, люди приїздили звідусіль: з Харкова, Миколаєва, Херсону. У мене з’явились нові друзі, з якими ми допомогали нашим батькам у волонтерстві.

Були , звичайно, й радісні дні в цей складний період.

Пам’ятаю, як ми з друзями святкували Рідзво: ходили колядувати, а виручені кошти за нашу коляду, донатили на ЗСУ.

Та, на жаль, тривожних днів вистачало. Через рік, навесні, отримали жахливу звістку про загибель батька моєї подруги, який захищав нас з початку повномасштабного вторгнення. У мене було відчуття, ніби це я втратила рідну людину. Дотепер маю страх когось втратити.

Нарешті настав час, коли я повернулася до Києва, до рідного дому, про що мріяла кожного дня. Довелось поринути знову в атмосферу вибухів, тривог і переживань. Не забуду травень 2023 року, коли ми жили практично весь час в коридорі або ходили в укриття. З’являлися думки, що даремно повернулися. На щастя, все минулося і ми продовжували жити наше життя.

Після літніх канікул я повернулася до школи, була безмежно щаслива бачити своїх однокласників та вчителів. Перші дні ми не могли наговоритися, слухали історії один одного, сміялися, плакали і обіймались. Щоб відволіктись від сумних подій в країні, ми організовували в школі різні заходи, концерти, конкурси, вистави, ходили на екскурсії. Часто в нашому ліцеї проходять ярмарки в підтримку ЗСУ.

А нещодавно і мій тато пішов захищати нашу країну. Тому тепер в моєму серці щодня живе тривога і хвилювання за найріднішу мені людину.

Водночас я дуже пишаюся ним, його відвагою й хоробрістю, адже наші батьки ризикують своїм життям для нашого щасливого майбутнього.

Я зрозуміла наскілки важливо сьогодні цінувати кожен момент, радіти кожному дню, адже завтра може й не настати. Так, можливо, це й не дуже оптимістично, але це реалії нашого сьогодення.

А ще всі люди люблять мріяти. Я теж маю мрію! Я хочу стати успішним лікарем, допомогати людям. Тому після закінчення навчання вступатиму до медичного університету. Лікар- це надзвичайно важлива і не менш відповідальна професія. Я бачу сьогодні, як лікарі відважно рятують життя наших військових.

У цей нелегкий для всіх українців час потрібно не втрачати надію і віру. Продовжуємо вірити в нашу перемогу, підтримувати військових і обов’язково мріяти!