Олена Горбова, вчитель

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Живу в такому місті України, де ще не було прильотів. Ми були налякані тільки тривогами і новинами. Але ми бачили очі людей, які втекли в наше місто з більш гарячих територій. Це дійсно страшно... Погляд часто показує все пережите людиною. Ми часто боялись питати своїх нових знайомих про дні війни. Не хотіли зробити боляче.

Тому хочу сьогодні написати не про свій шлях, а про той період життя своєї учениці. Я викладач, часто люблю поспілкуватися зі своїми дітьми. Щирість породжує щирість. От і діти зазвичай багато розповідають мені.

Займаюсь з дівчиною з Харкова. Люблю її за почуття гумору, живий розум, відкритість. Вона розумна не просто по знанням, а вміє це застосувати в житті. Ця дівчина вчилась в 8 класі, коли почалась війна. Жила з батьками в багатоквартирному будинку, мала друзів, хоббі, плани. І точно не думала воювати...

Почались тривоги. Кожного дня вони слухняно спускались в підвал або стояли між головними стінами. Та одного разу це не допомогло. В той день все ніби не мало бути по-іншому.
 

Найстрашніший день для них був 27 лютого. Це був самий початок війни: ночами над домівками  літали знищувачі. Всіх лякало відчуття очікування: скине чи не скине. Тривоги були так часто, що не було сенсу постійно бігати до підвалу, тому їх максимум – це бігти від вікон у ванну кімнату.
Найжахливіше було, коли стояв такий неймовірний гул і шум, що ти не розумієш, чи влучило у вас чи поряд, і ти просто лежиш і сподіваєшся, що ти ще живий.  Мама сказала Лізі сидіти всередині ванни. Слухняність рятує.
 

Будинок тремтів, ніби зараз впаде, ніби з карт. Посипалось скло, їхні домашні улюбленці скулили і теж боялись, по-своєму, по-тваринному, а вони люди...

 Коли зрозуміли, що напад закінчився, то взяли себе в руки та почали прибирати все. Далі всі, ніби по команді, одночасно сіли на хвилинку, почали думати, що робити далі...Жити хочеться...Сил заплакати не було. Потім переїхали до родичів і там перебували деякий час. Теж було страшно, але вже не на стільки. 

В Харкові не залишились на довго, і прийняти рішення евакуюватися з міста. Та переїзд, чуже місто, безробіття та спрага за усім, що дома, спонукали повернутись. Добре, що їх історія продовжується. Я їх люблю.