До війни моє життя було дуже гарне. У мене є дитина, я працювала, все було добре. Але потім до нас прийшли непрохані гості. 

Перший день війни – це був шок для всіх. Я була одна з дитиною вдома. Дитина захворіла, і я прокинулася поміряти їй температуру, побачила спалах і почула вибух. А потім мені зателефонувала подружка і сказала, що війна. Катастрофічного нічого не відбувалося, просто ціни на продукти були космічні і в аптеці багато чого не було.

Спочатку ми поїхали в село - думали там пересидіти, а потім, коли вже було нестерпно бачити їхні пики, виїхали. Це було дуже тяжко: дорогою потрапили під обстріл, але нам вдалося вискочити. У Кривому Розі нам нам дали дім, і ми в ньому жили вдев’ятьох. В Херсонській області залишилася моя рідня: мама, сестри. 

Ми залишилися без домівок і без своїх рідних. Звісно, ми спілкуємося через інтернет, я з мамою розмовляю. 

Ддо них приїжджали російські військові й дуже сильно побили вітчима, позабирали в них гаджети. І мама, звісно, дуже боялася. 

Ми у знайомих попросили телефон і через них з мамою спілкуємося. Інколи вони по тижню не виходять на зв'язок, але ми через рідних дізнаємося, як у них справи.

Наразі я не працюю, бо не можу залишити дітей самих вдома. Звичайно, ми чекаємо на нашу перемогу і хочемо, щоб швидше закінчився цей жах, щоб наші діти цього не бачили й не чули. Ми віримо в наших хлопців.