Палахай Катерина, 10-б клас, опорний заклад освіти «Баришівський ліцей»

Вчитель, що надихнув на написання — Гаращенко Алла Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Я Катя і я хочу поділитися своєю історією, яка змінила моє життя 24 лютого 2024 року. Повернімося назад у часі… 23 лютого 2024 року… Вечір… Розмовляючи із подругою, я розповідала їй, що завтра збираюся йти до школи, як хвилююся, адже завтра маємо писати контрольну роботу з математики. А ще в нас була така традиція: перед тим, як іти спати, читати новини і їх разом обговорювати. І тут уся стрічка новин була заповнена замітками, пов’язаними зі страшним словом і для мене, і для всіх українців: “Війна”. Запитання подруги про те, як я ставлюсь до війни, мене вразило. Відповіла їй, що в це не вірю і що цього просто не може бути. Між нами розпочалась суперечка, бо вона вважала, що війна буде. І вона не помилилась. На жаль…

Прокинулась я того страшного дня о п’ятій годині ранку і почула розмову моїх батьків. Мама збирала речі, тато сидів поряд. Мені стало моторошно і я запитала в батьків, що трапилось. Відповідь тата мене пройняла, наче блискавка через усе тіло. Він сказав мені, тодішній дівчинці 12 років, що розпочалася війна. І ці слова назавжди закарбувались у моїй пам’яті. Перші тижні були напруженими.

Світло не мало проникати через вікна, на вулицю майже не виходили, постійно читали новини в телефоні, дивились телемарафон “Єдині новини”.

Одного дня вороги дібрались занадто близько до нашого селища. Мама з татом почали думати про те, щоб виїхати. Наступного дня ми зібрали речі й вирушили в дорогу. Також із нами їхав чоловік, який працював із моїм татом, він індус, і його потрібно було довезти до Львова, куди ми й планували. Ця дорога була дуже важкою та довгою. Ми їхали два дні з ночівлею у знайомих. Було дуже багато машин, які спричиняли затори.

А ще, що мене вразило, так це те, що стояло багато людей на узбіччях, які просто роздавали безкоштовну їжу.

Тоді вона здалася мені найсмачнішою в моєму житті. Знайомого ми посадили на потяг, а самі поселились у знайомих батьків. Через два місяці ми повернулись додому. У нас трішки стало спокійніше, звикли до такого життя. Слово “звикли” ріже слух, бо не можна жити із думкою, що в цей час відбуваються такі події.

Війна - це дуже страшне слово, бо кожен день забирає тисячі життів наших українців. Ми всі маємо згуртуватися і робити все, що в наших силах, аби скоріше це закінчилося.