О четвертій ранку я почула вибухи. Потім, коли йшла селом, мені сказали, що війна. Я не вірила, думала, що такого не може бути. Коли нас окупували, не було виїзду, зачинилися магазини. Нічого не було, хліба не було, і так ми прожили майже два місяці. Свій город був і своя вода. Звісно, допомоги не передавали ніякої, все було зачинено. Тоді донька сказала: «Мамо, вивозь дітей». 

Ми проїхали 36 російських блокпостів. Нас перевіряли, допитували, особливо старшого онука. Але, слава Богу, доїхали. Зараз виїхала донька через Крим, Росію, а зять там. Старший онук пішов служити.

Зараз у моєму домі живуть російські солдати, і не знаю, чи буде куди повернутися.

Я навіть не могла подумати, що таке може бути. Дивилася на цих хлопців і не розуміла, навіщо вони прийшли. Я не вірила що наші слов’яни, брати, могли з нами так поступити. 

Я не знаю, коли скінчиться війна, але хочеться, щоб якомога швидше.