Стодінікіна Аліна, 8 клас, Комунальний заклад "Харківська гімназія №111 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Фенарда Оксана Миколаївна  

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Мені було дев’ять років, коли почалася війна. Ми з родиною жили в Харкові, на Салтівці. До того ранку наше життя було яскравим і затишним - як кольорові малюнки, які я малювала у своєму зошиті. Барвисте, гучне, тепле. Але 24 лютого все змінилося. Світ ніби вимкнули. Ми прокинулися не від сонця, а від вибухів. Вікна тремтіли, земля здригалася під ногами, а повітря наповнилося страхом. Я не одразу зрозуміла, що сталося. Але коли подивилася на маму, побачила в її очах правду. Ми сиділи на дивані, і я глянула у вікно. Там у небі щось летіло - я не роздивилася, що саме: вертоліт чи дрон.

Здавалося, це фільм. Але  це була наша реальність. І в ту мить усе барвисте зникло разом із відчуттям безпеки. Усе стало чорно-білим.

Ми швидко спустилися в підвал. Було холодно, темно, страшно. Але найбільше лякала не темрява - лякала тиша між вибухами. Вона не була спокійною - вона тиснула. Як перед грозою, коли ще нічого не видно, але вже страшно. Було нестерпно страшно - не знати, що буде за хвилину. Ця тиша розривала серце. Вона була гучніша за будь-який вибух, бо в ній ховалося очікування найгіршого.

У підвалі ми були разом із сусідами. Ми підтримували одне одного, допомагали. Хтось приніс ковдри, хтось ділився їжею, хтось просто тримав за руку. Ми мовчали, але в тому мовчанні було більше сили, ніж у словах.

Коли на Салтівці стало надто небезпечно, ми переїхали до гуртожитку -все ще в Харкові. Там було трохи спокійніше, але страх і тривога залишалися з нами. Саме там ми познайомилися з Тетяною - жінкою, яка запропонувала нам поїхати з нею до Житомира. Ми погодилися. І Житомир став для нас новим домом. Тепер я живу тут. Але навчаюся онлайн у своїй рідній Харківській гімназії №111. Це моє невидиме коріння, зв’язок із домом, із друзями. Я дуже сумую за школою, класом, учителями. За простими моментами, які тепер здаються справжнім щастям.

У Житомирі трохи спокійніше, ніж у Харкові. Але він не є безпечним. Війна дістала кожен куточок України. Кожна повітряна тривога повертає мене в той страшний ранок - 24 лютого.

І щоразу в такі миті світ знову втрачає кольори. Бо війна - вона змінює все. І навіть тут, у Житомирі, доводиться ночами не спати через тривоги. Бо страх - він не знає відстані. Попри все, ми не залишаємося осторонь. Ми намагаємося допомагати нашим захисникам - як можемо. Збираємо пластикові кришечки на протези, підтримуємо ЗСУ, передаємо речі, допомагаємо волонтерам. У кожного своя роль у цій боротьбі. Війна забрала моє безтурботне дитинство. Але не змогла забрати мої мрії. Я мрію про мир. Про повернення в Харків. Хочу пройтись знайомими вулицями, відчути запах весни й просто жити. Без сирен. Без страху. Без війни. Харкове, тримайся. Ти сильний!!!