Ірина Прокопчук

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сіндочан-Трофімук Людмила

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Життя, як книга, яку неможливо переписати. І навіть якщо можливо те, що вже прочитане і написане запам’ятовується в серці - запам’ятовується назавжди. Моя книга також складається з різних подій – радісних, сумних, несподіваних. Звичайно, і в мене є події, які змінили, перевернули моє життя. Найщасливішою подією  стало народження моєї донечки.

Це не було для нас з чоловіком сюрпризом, але коли ми дізналися, що в мені зароджується нове життя- спочатку був страх. Розуміла, що вже маю стати більш значна, так як маю нести відповідальність за іншу людину. І та дівчинка, яка сама була дитиною, скоро стане мамою і має проявляти величезну любов, мати терпіння і силу. Внутрішнє «Я» казало:» Можливо, у мене щось не вийде, а якщо я не буду така добра і любляча, а, можливо, я навпаки застрягну у материнстві і забуду про себе?» І це турбувало мене завжди.

І тут настав цей момент: я тримала найбільшу любов свого життя. Зрозуміла: такої любові я ще не відчувала. Дівчина, яка жила своїм життям – стала мамою. Відтоді змінилося все. Я навчилася більш цінувати час, бачити світ крізь очі дитини. За кожен її сміх я готова віддати все. А ці перші кроки, перші слова, неможливо описати і передати на папері чи словами. Це маленьке диво, яке заповнило мене всю і  повністю, диво, яке стало всім моїм світом.   

Я думала, що розпочала нову книгу свого життя, наповнену щастям, дитячим сміхом, любов’ю. І це було, дійсно, так. Тільки в цій книзі були і чорні дні. Після білої лінії йшла чорна.

Лютий… Двадцять четверте лютого дві тисячі двадцять другого року розпочалась повномасштабна російсько-українська війна. Світ для нас став чорно-білим, де замість сміху і радості лунали крики, гудіння сирен і проливання сліз.

Сон….. Сон, який не закінчується, і досі не закінчився. Я бігла з дитиною і не знала, що мені робити і куди ховатися. Як жити далі? Були думки виїхати за кордон. Телевізор не вимикався: новини за новинами. Що коїла росія – не давала спокою. Одна думка, яка спадала на голову, що ці нелюди можуть знущатися з моєї дитини, - нищила мене зсередини. Мої думки були тільки забиті війною. Я втратила місяці, щасливі місяці, які б мала провести і приділити дитині, - її віднесла на інший план. Так, я була занурена в інший світ. Тато пішов воювати, дядько пропав безвісті. Гинули друзі…. Телефон не відпускався з рук. Чекання дзвінків…. Страх почути погані новини. Біль, розпач, сльози… Це все, що я бачила сім місяців. Я втратила спокій. Мучила себе, що я не можу бути тою мамою, якою хотіла б бути. Хоч завжди була зі своєю донечкою -  не бачила її. Як в тумані. Я була поруч, але не з нею.

З часом, заглянувши в очі, в ці голубі, як небо очі, взявши себе в руки, зрозуміла, що моя донька не винна, що народилася під час війни. Ми не повинні забирати в дітей батьківську любов через наші страхи, проблеми. Я думала, що втратила майбутнє. Але Єва і є моє майбутнє, це мій світ, моє безмежне море… Війна забрала у нас багато, але й дала мені найцінніше - мету жити. Якби не моя доня, я не змогла пережити те, що переживала. Вона, моя дитина, давала мені силу, надію, бо знаю за для кого і чого я маю жити. Звичайно, ми не повинні забувати, що в нас війна, і про те, що військові, які голови кладуть за мирне, спокійне небо – мужні люди. І ми батьки не повинні забирати в дітей дитинство. Ми маємо цінувати кожну мить свого життя і проводити кожен день з рідними, як останній. Ми не можемо змінити минуле. Але можемо створити майбутнє кращим. І це краще - це наші діти.

Я хочу подякувати долі за те, що подарувала мені безцінне щастя. Долі, яка змінила моє життя настільки, що дала йому повний початок нової книги, і не важливо якої.

Усе що стається – робить нас сильнішими. Безмежно люблю тебе, моя єдина, мужня, любляча донечка. За сенс мого життя, за тебе. Саме ти дала мені силу і віру у краще майбутнє. Саме ти є подією, яка змінила моє життя.