Лахай Софія, 9 клас, Гімназія №3 Шепетівської міської ради Хмельницької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Юр'єва Оксана Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я часто зараз згадую фразу із пригодницького роману Івана Багряного «Сміливі завжди мають щастя», тільки озвучую її для себе по-іншому: «Сміливі завжди перемагають». Раніше незламні українці прагнули перемогти тоталітарну систему, а зараз із патріотичним запалом б’ють ворога на війні. На жаль, війна супроводжує людство з найдавніших часів. Протягом усієї історії відбувалися протистояння, сутички, битви, війни. Вони тривають і досі по всій планеті. Двадцять четвертого лютого - це страшний, незрозумілий день.

Війна… Чому вона увірвалася в мій дім? Як жити далі? Війна – це завжди хаос, руйнування, сльози, безповоротні втрати і найстрашніше – кров та смерть людей.

Вона настигає несподівано: у сонячний день, тихий вечір, уночі або вранці. Сотні тисяч мирних людей бачили солодкі сни, поки не почули гучні вибухи за своїми вікнами. Першою думкою було: «Невже це почалося?» Двадцять четвертого лютого життя кожного українця розділилось на до та після. А як це жити під час війни?! Важко… Це найжахливіше, що мало статися в житті людини. Кожного дня ти живеш у заціпенінні. Переглядаючи новини, ставиш собі одне запитання: чому так трапилось, що українці з перших кроків свого державотворення мали багато ворогів?

Не кожній нації судилась така доля! Нам, українцям, випала доля боротися, гинути і… перемагати!

Україна переживає надзвичайно важливий період своєї історії, коли кожен відчуває жахіття війни та несе відповідальність за майбутнє нашої країни. Ми стикаємося з випробуваннями, які вимагають великої сили, мужності й рішучості. Та вірю: можна здолати все, адже сміливі завжди перемагають! Це не просто війна за територію, це війна за можливість існування та розвитку нашої незалежної України. Ми на своїй землі, ми витримаємо, хоча дуже багато безневинних жертв. Ворог думав, що війною роз’єднає наш народ. Але сталось навпаки. Весь світ побачив, що Україна це не та країна, яка просто стане на коліна.

Наші бійці готові віддати своє життя, аби українські діти жили у вільній державі. Серце крається від болю за усіх захисників, особливо молодих.

Лише двадцять один рік було Назарія Гриневичу, азовцю, який, повернувшись з полону, не мав страху перед ворогом, бо знову повернувся на передову. Дмитра Коцюбайла, двадцятисемилітнього легендарного «Да Вінчі», поховали на Аскольдовій Могилі в Києві. Серед Героїв і мій земляк Олексій Месь, відомий під позивним «Мунфіш». Він разом із своїм товаришем Андрієм Пільщиковим, позивний «Джус», з перших днів війни прагнули закрити небо України. В останньому польоті Олексій сміливо прикривав наш мирний сон крилом такого омріяного натівського літака.

Хочеться плакати, коли з’являється повідомлення про смерть моїх однолітків чи однолітків моєї молодшої сестрички.

Та переборюю себе, бо усвідомлюю: потрібно далі жити, щоб зберегти пам'ять про всіх, хто передчасно пішов у кращі світи, щоб утілити їхні мрії і наблизити нашу перемогу. Пригадується тоді шкільний м’ячик, який ми з богатирською силою б’єм об підлогу в спортзалі на уроці фізкультури, а він, стиснувшись від удару, повертається до рук, ледь не торкнувшись стелі, і готовий підстрибнути знову. Я проганяю страх і сльози, щоб від сильного душевного болю не зламатися, а, ніби гумовий м’ячик, підстрибнути вгору.

Моя затиснута в лещата жаху свідомість звільняється і наперекір усьому промовляє: «Перемагають тільки безстрашні».

Кожен по-своєму тримає стрій, наближаючи велику Перемогу. Я думаю, що цьому всі можуть позаздрити. Величезна сила нашого народу у вмінні швидко об’єднуватись і підтримувати один одного до останнього. Доки у нас є люди, здатні пожертвувати собою заради країни, – Україна житиме і мужньо триматиме оборону своєї незалежності. Життя і смерть крокують Україною поруч, а ми співаємо, сміємося і плачемо та безстрашно боремося, бо саме так можна перемогти! Ми - нащадки сміливих, отже, неодмінно переможемо! Сміливці завжди перемагають!