Я з села Полтавської області Кременчуцького району. Мені 60 років. Дуже переживаю за цю війну, плачу. У мого племінника вбили сина – біль дуже велика.

Коли нам сказали, що війна, ми не вірили. Навіть не могли подумати, що Росія нападе. Моя двоюрідна сестра там живе - я не могла подумати, що таке лихо настане.

Хазяйнуємо помаленьку. В мене дітей немає взагалі, тому племінники мені - як рідні, от душа і кипить. Не встиг і місяця послужити. Забрали - і привезли в труні. Хлопці молоді невинні пропали. Ми допомагаємо чим можемо: зносимо в сільську раду харчі. Возять волонтери.

Шоковані, що таке в Бучі було. У Кременчуці стріляють, влучило в торгівельний центр, і в Миргороді. Все це - недалеко. Там люди живуть невинні. І що тому Путіну треба було? Він так усіх зомбував, що я не можу передати.

Приємно, що у нас люди згуртовані. Усі один одному допомагають, діляться усім, чим можуть – це мені приємно. Нас не побороти.

Як не знущаються над нами все життя, а ми все одно живемо, дбаємо один про одного. У нас одне горе, ми всі розуміємо один одного. Я рада, що у нас такі люди.

Окупантів ми подолаємо. Їх потрібно вигнати. Нехай наводять порядки у своїх містах, селах. У них там дикуни живуть, то нехай у себе наводять порядки, а не лізуть до нас.