Потрапила під обстріл під час прогулянки в парку.

Донька Олександри, 15-річна Кіра з Харкова отримала тяжке поранення черевної порожнини. Уламок пройшов через живіт і травмував внутрішні органи. На ноги дівчинка змогла піднятися тільки через місяць. 

Ми з чоловіком були вдома. Вона пішла погуляти, ми думали, вона гуляє в районі школи. Це неподалік будинку.

У нас на районі нечасто були обстріли, і до нас не долітало так, щоби саме до нас. Ми чуємо роботу «Градів», ракети літають. Ми думали, що вона в районі школи. Якщо почнеться обстріл, вони побіжать до підвалу школи. Ми були з чоловіком удома й почули сильний тріскіт, і ми розуміли, що це не відліт, а приліт. Ми розуміємо, бо живемо в Харкові з перших днів війни.

Ми забігли в коридор, я схопила телефон, щоб зателефонувати дитині: де вона. І дивлюся — вона якраз набирає мене. Думаю, злякалася, мабуть. Я підняла слухавку й почула чоловічий голос, що ваша дитина потрапила під обстріл, і ми...

Я кажу: «Де?» Але чоловік почав кричати: «Зелений гай!» Я розумію, що це далеко. Ми з чоловіком вибігли. Попросили волонтерів, щоби вони нас підвезли. І коли ми вже під’їжджали до парку, ми побачили, що люди стоять і їх, троє дітей, лежало.

Я підбігла до своєї дитини… Страшно було підійти. Вона не плакала, усвідомлювала свої дії.

Викликали швидку, сказали, що бригади виїхали. І приїхали ДСНС і почали надавати першу допомогу, бо вони перші об’їжджали район після обстрілу. Вони [діти] просили пити, а виявляється, що воду їм не можна було давати — вони нам пояснили й почали викликати швидку як служба ДСНС. Я запитала в ДСНС, чим обстрілювали, кажу: «Це „Гради”?» Вони: «Ні, це касетні бомби».

І потім приїхала швидка. Дуже сильним був обстріл району, багато швидких було залучено. Їх поклали в одну швидку з хлопчиком, й одну дівчинку повезли люди. І потім нас відвезли до військового шпиталю, і там уже надавали допомогу. Дуже велика подяка військовому шпиталю, бо і тепла зустріч була, і з розумінням. А потім нас перевели до дитячого відділення. Там просто шикарне ставлення, тепле, і молодший персонал, і хірурги. І так ми відновлювалися. Вона приїхала в тяжкому стані, але вона була молодець, що не втрачала свідомості.

Нам перші перев’язки робили під наркозом і ще під обстрілами, тоді було багато діток із нашого району. Чому нас і повезли не до дитячої лікарні, а до військового шпиталю. Район ХТЗ, ну всі його так знають, це ближче до виїзду.

Нам навіть снаряд залишили на згадку, який дістали, вважали, що вона не зможе ходити. Ми одразу не знали, що уламок…

Потім уже, коли зробили КТ, побачили, бо це було сліпе поранення, зайшло через живіт і залишилося в хребетному стовпі. Хотілося б просто жити нормально, зустрічати свята з дитиною, спортом нам уже не можна займатися. Вона займалася черлідингом, тому дуже прикро. Ми з періодичністю їздили додому, попри те, що бомбили, ми однаково їздили додому. Через день я ночувала з нею, чоловік теж їздив — ми або на таксі, або хтось допомагав. І ракети літали, було страшно, що не зможемо доїхати, але ми вирішили, що якщо що, і пішки підемо.

Головне — її реабілітувати, щоб надалі її це не турбувало, тобто спинка в неї відновиться, а ось сильна травма живота була, дуже сильна. І тепер її треба прооперувати, щоб сховати колостому, і далі, щоби реабілітація, щоб надалі вона не мучилася.

Більше плани на майбутнє будуємо.

Вона боялася, що не ходитиме. Я їй обіцяла, що вона вальс танцюватиме, підтримували.

Підтримувала вся лікарня — їй лікарі носили квіти. Вірили, що вийде, вона встане й ходитиме, і буде щасливою, бо вона дуже сильна. Дуже страшно було, я скажу, бо особливо в перші дні бомбили сильно, із продуктами складно.

Усе одно, місто красиве. Ну, його сильно розбомбило, багато розбито. Багато людей бояться, ховаються. Але загалом місто хороше. Усе чисто, і я сподіваюся, що скоро все відновиться.