О п'ятий ранку прокинулася від вибуху на підлозі, бо скинуло хвилею. Повсюди летіли на нас гради. Розбудила всю родину, але першочергово чоловіка (він щойно прийшов  за годину до початку з ночної зміни), він зразу побіг за машиною та сказав, що ми їдемо, бо війна. Через п'ять-десять хвилин ми вже були у машині, бо у нашому будинку вже не було у під'їздах жодних вікон. Ми поїхали у сторону Полтави двома машинами. Моя родина - я, чоловік, донечка, яка являється інвалідом з дитинства. Та мої батьки 70+ і моя тітка (мати сестри, якій 80+).

Приїхали до Супрунівці. Там жили усі разом з хозяєвами у двох кімнатному будинку. У травні мобілізували чоловіка, донька зразу потрапила у лікарню з епілепсією, яку спровокував нервовий зрив. Чоловік знайшов нам житло ближче до себе, ми переїхали. Але його через декілька місяців перевели і ми 9 місяців взагалі не знали, де він, бо він нічого не казав.

Ми забрали до себе хлопчика, доньки одноклассника, ще у грудні, його мати зробила на мене наторіальні документи. У зв'язку з ціми всіми обставинами захворів мій батько (коли мого чоловіка перевели не відомо куди). Два тижні тому чоловік приїхал і виявилось, що він вже декілька місяців по лікарнях (4 контузії), мій батько не витримав і 17.11.23 він помер. Зараз через два дні у чоловіка, але і вже сказано, що тільки на нуль. Як жити далі не розумію.

Там, де ми знаходимося, гуманітарну допомогу нам давали за весь час три рази (перед новим роком і зразу після нового року, і потім у квітні тільки на дітей) Все інше тільки за свій рахунок. ВПО з жовтня ні я, ні діти ми не отримуємо, бо є якесь житло на території, де не ведуться бойові дії. (А то що там треба все повністю робити і жити взагалі без умов будь-яких у селі, де взагалі нічого немає, це нікого не цікавить).

Велика моральна допомога була від хлопців з чоловіка військової частини. Я не працюю. Бо по догляду за дитиною з інвалідністю. Ховали батька на батьківщині. Бачили свій будинок і взагалі свій район. Наразі повертатися нікуди.