Жінка їхала на велосипеді і вірила, що зможе вижити. Нажаль, трапилося найгірше … Фото з місця трагедії, на якому зображена рука із манікюром, облетіло увесь світ. Жахливими спогадами ділиться донька загиблої. 

Востаннє 20-го бачила, саме бачила 24-го, 24 лютого. Війна війною, а треба йти працювати. Так вийшло просто, що 24-го її викликали на роботу, і вона поїхала на роботу, в неділю вона залишалась в центрі. Тобто спочатку вона пішла на першу зміну, потім її залишили ще на другу зміну, бо дуже важко добиратися до роботи іншому чоловіку. Це дуже дивно звучить, і для мене це дуже дивно звучало: яка друга зміна, якщо війна.

Але вона сказала, що так сказали на роботі, по дві зміни робить. І після другої зміни вона вже не могла вибратися звідти, виїхати, того що «Епіцентр» знаходився і знаходиться близько Києва, і тоді біля Києва почалися такі більш масштабні бої, і 7 днів, неділю, вони сиділи в «Епіцентрі». Наше село знаходиться близько Києва, всі ви знаєте, де знаходиться Буча. От ми біля Бучі, вже близько нас були вибухи. Вона і поїхала потім з «Епіцентру» в сторону дому нашого, тому що вона хотіла безпечності.

Вона боялася їхати в сторону Києва, тому що вона не розуміла, що саме відбувається в Києві, тому що саме біля її «Епіцентру», коли вона виїхала саме в сторону нашого дому, почали стріляти близько-близько, і вона злякалась і поїхала в сторону дому.

А через те, що тоді ЗМІ не висвічували всю ситуацію в Київській області, вона, на жаль, не знала, що відбувається, що саме гірше відбувається не в Києві, а у нас. Багато хто зараз запитує, як вона могла не знати, як це вона їде і не… ну, типу не питаючи якоїсь інформації?

Мені здається, що таким людям… ну, вони або виїхали раніше, до війни, або не були в бойових діях, тому вони трішки не розуміють всієї ситуації і самого отого страху і шоку, який охоплює людину, яка намагається врятуватися будь-яким шляхом. Але, типу, ну немає такої людини або інформації, яка буде тобі доповідати  кожну хвилину, як змінюється ситуація і чи можна туди їхати чи не можна. Тобто вона цього не знала, і на жаль, в нашому селі, в Михайлівці-Рубежівці не було зв’язку тоді у людей, щоб вони могли повідомити. Розумієте, тобто зв'язок тоді глушили. П’ятого числа, коли її вбили, вона подзвонила мені, вийшла на зв'язок уже в Ірпені.

Ірпінь – це місто близько Бучі. Вона подзвонила в Ірпені і сказала, що вона їде в сторону нашого дому, і говорячи з нею, я почула буквально перед її дзвінком, можливо 10 хвилин – 15, почула що евакуація відбувається зараз перший день в Ірпені.

Я кажу: «Ти зараз збираєшся… не їдь в сторону дому, тому що я не знаю подробиць, але знаю, що там небезпечно». Тобто мені розказували, що там катують, що там вбивають, але, ну ви ж розумієте, я з іншої сторони.

Люди, які телефонують з села, вони за п’ять хвилин не все можуть описати в деталях, щоб зрозуміти. От і я їй кажу, що я знаю точно, що туди не можна, все що я знаю, ти збирайся і біжи на евакуацію. На що, розуміючи зараз цю ситуацію, чому вона не пішла на евакуацію, тому що напевно поїзда не було. Людей, які чекають на поїзд, не було, і вона під відкритим небом, де літають літаки, де літають бомби, вона б просто чекала і наражала себе на ще більшу небезпеку. Розумієте? А евакуація була б десь через пів години, 40 хвилин десь отак. Але ж ви ж розумієте, це ж не по часу виходить все.

І вона сказала мені, що мама тебе любить, і важко крутить педалі, тому що вона була на велосипеді. І вона відключилась, більше вже не брала трубку. Наступного дня, зрозумівши що вона не бере слухавку, я для себе вирішила, що треба шукати.

Донька вбитої у Бучі жінки з червоним манікюром:

Перше – я спробувала додзвонитися до сусідів, до батька, який залишався в селі, але через зв'язок додзвонилася їм тільки наступного ранку. І коли вони сказали, що мами немає, вона не приїхала, я зразу подумала: може, вона поранена; може, вона загубила десь там телефон; може, вона здалеку побачила, що там стоять танки чи хто, і вона сховалася, або навіть якщо так, то вона в іншу сторону якусь поїхала.

І я почала шукати, я почала з сестрою виставляти в інтернеті пости там, де я шукаю свою маму. І можливо хтось при евакуації чи хтось, хто має зв'язок і виходив зі своїми рідними, і так як вона мала куртку «Епіцентру» (це досить така важлива деталь, да, для опізнання), і вже наступного дня, шостого числа, мені написав хлопець і сказав, що маму застрелили.

Звісно, там уже потім були деталі того, що для кожної людини, для кожної психіки ти починаєш розпитувати, того що якщо він не опише більш детальніше, то значить, що він помилився, значить такого не було. І я почала з сестрою знову її шукати, того що він не показав.

Да, він сказав, що її застрелили, але він же не показав ні відео, ні фото мені підтвердження. Він тільки єдине, що сказав, що туди немає доступу українським військовим, нашим. І я думаю, що якщо їм немає доступу, то вони не можуть точно подивитися, чи вона поранена, чи ні. Можливо, люди, які там, вони її підберуть і довезуть якимось чином до лікарні або полікують самі.

Я знову почала шукати її в інтернеті, дзвонити по лікарням, дзвонити в установи, які офіційні на той час. На жаль, результатів не було, але було дуже багато залучено людей вже, тобто вже всі знали, що я шукаю маму, що ми шукаємо свою маму.

І першого числа, 1 квітня, коли в неї був день народження, мало бути день народження, я загадала бажання – щоб ми її знайшли. Звісно, я загадала бажання, щоб ми її знайшли живою, але так вийшло що вже ввечері першого числа мені переслали відео.

Відео знімали військові на опізнання – там, де лежить мама поряд з велосипедом, і перше що я зробила… Я бачила, що це моя мама, я бачила, що вона лежить, і чітко розуміла, що вона вже мертва, і мертва давно. Але я подзвонила тому чоловіку, який давав їй велосипед, і запитала, одне єдине запитання задала: «Скажіть, будь ласка, я вам зараз скину відео. Можете подивитися, велосипед ваш?». Це так важко того, що якби він сказав, що це не його, я б досі її шукала, мені здається.

Ну, я розумію, ну мозок розуміє, голова розуміє, але душа розуміти не хоче. І він сказав: «Так, це мій, вибач будь ласка, що я їй дав велосипед».

Але звісно, ці слова не зовсім грали якусь роль. Після першого числа, коли ми отримали це відео, коли ми вже зрозуміли, що мама мертва, нам треба було забрати тіло. І так вийшло, що… Знаєте, це як було до війни, коли ти бігаєш з установи в установу, щоб щось отримати.

Під час війни це ще складніше, тому що коли я дзвонила на Бучанську лінію допомоги, казавши, що я знаю, по якій адресі лежить моя мама, чи можливо її забрати, мені казали: «З якого ви села?» Ну я ж називаю село Михайлівка-Рубежівка, і вони мені відповідають, волонтер, який сидів там відповідає: «Так ви ж відноситесь до Ірпінської громади». Я говорю: «Так, але моя мама, яку я хочу забрати і похоронити, лежить в Бучі». Вона каже: «Якщо вам так буде зручніше, можете заповнити гугл-форму і чекати». Чекати, поки до неї дійдуть військові, а потім передадуть її в Ірпінську громаду, а з Ірпінської громади потрібно мені буде все одно зв’язуватися з Ірпінською громадою і забирати її звідти.

Донька вбитої у Бучі жінки з червоним манікюром:

Звісно, я розізлилася, я досить чітко, і можливо, не трішки правильно їй нагрубила, але шукаючи маму більше 20 днів, я стільки разів заповнювала гугл-форми, я стільки разів дзвонила на всі номери! І саме болюче те, що я знайшла її нашими силами, не одна гугл-форма, і не один дзвінок, який був зроблений, щоб її знайти через органи, не допоміг.

І зараз, коли я знаю, що є тіло, я знаю, де його забрати, є батько на місці, він з села приїде, це п’ять хвилин і забере, вони мені кажуть «заповніть гугл-форму».

Ну це типу, от знаєте, я її похоронила, першого, шостого, а потім ще, тому що треба було чекати на цю гугл-форму. І от коли ми додзвонилися нарешті до Ірпеня, в Ірпені нам сказали, що вони розміновують, що вони відійдуть в понеділок.

Це була субота, що вони відійдуть в понеділок, і вони нам відзвонять, заберуть, а краще ви нам подзвоніть. Ми чекали понеділка. В понеділок ніхто не відповідав, у вівторок написали смс. «Тільки у вівторок дзвоніть». Так вийшло, що у вівторок ніхто трубки не брав, але наш батько вранці пішов вже на те місце сам, тобто  незважаючи на те, що заміновано, не заміновано, він розумів, що таким шляхом нічого не буде. Коли він дізнався за маму шостого числа (ми йому сказали), він вже сьомого їхав в ту сторону своїми силами, щоб подивитися, що з мамою і чи можна їй допомогти, чи її забрати. І попав під обстріл також, але слава  Богу, що він зміг вибратися, і зараз він знову пішов туди до неї, знову пішов.

Дзвонить і каже: «А тіла немає, його забрали раніше».

13-го числа ось було по мамі 40 днів, а поховали ми її 11-го у нас, у нас біля дому, ну тобто у нас кладовище біля дому наше. Розуміючи, як мені в мої 26 років тяжко пережити, як тяжко зрозуміти, я досі, якщо чесно, не можу зрозуміти, що відбулось і як далі жити. Я просто лежу і думаю про те, що завтра мені вже не хочеться, що війни для мене вже не існує. І щоб не відбувалося навкруги мене, це вже зовсім не моє, тобто мене вже немає разом з нею.

І якщо мені так важко, то як же діткам, які залишилися там поряд, які не тільки знають, що в них вже немає батьків – мами або тата, або обох разом, які бачили це все.

На своїх очах вони бачили, що якісь дяді  прийшли вбили їхніх батьків, і дасть Бог, щоб просто вбили, над багатьма ж знущалися. І вони бачачи, що якісь дяді прийшли і от просто так вбили, і батьки, які надавали їм єдиний захист в усьому світі, зараз от просто вони без цього захисту, і держава також не могла їх захистити в цьому, тому що вони вбили їх; прийшли до них додому і вбили, то я гадаю, що я все-таки оцим фондом…

Я маю надію, що я стану для них ось цією новою опорою, як була для мене мама, як були для них їхні батьки… Тобто для того, щоб дитина могла сформувати ось цей хребет психологічний, щоб вона… Я не скажу, що це буде через рік, я навіть не скажу, що це буде через два, що дитина прийде до тями, тому що багато дітей скалічених, вони перестали розмовляти, вони перестали навіть спілкуватися зі своїми родичами або з сестрами. Оце потрібно, дуже тяжка і довготривала робота, але я маю надію, що все-таки я через свою історію зможу їм надати саме те, що потрібно як мені.

Взагалі я до цього працювала психологом. Працювала з дітками, і в мене також була робота з дітками, які мають вади психологічні та фізіологічні. І в мене мама, вона завжди, ну типу, терпіла мої ці часові розмови про цих сімей. Про цих діток, про їхню тяжку долю, і про те, що я роблю і що я хочу зробити, щоб їм стало трішки легше.

Вона це все слухала, і в кінці завжди говорила: «Оля, робота з дітьми – це твоє. Ти віддаєш їм більше, чим взагалі можеш собі.

І ти вартуєш більшого, чим собі можеш уявити. І якщо хтось тобі скаже, що ти чогось не можеш, або хтось скаже тобі, що ти, ну що це неможливо, знай, що єдине, що неможливо в твоєму житті, це смерть. Встань – вона завжди казала, – чого ти лежиш? Встань і роби, а потім вже прийде до тебе результат. Результату відразу не буде». Тому от я зараз працюю 24 на 7, для того, щоб був результат. Але так як я вже сказала, результат на жаль буде не через рік і не через два.