Я з міста Волноваха Донецької області. У моєї мами день народження 23 лютого і в цей день я поїхала до неї з дитиною у гості у смт. Ольгинка це 50 км. від Донецьку, відмітили день народження і лягли спати, я впала дуже не спокійно, бо з 2 ночі 24 лютого я чула десь неподалік дуже гучні взриви і кажу мамі, мамо прокидайся, щось буде, але мама сказала, я нічого не чую лягай спати, а вже о 4 ранку ми всі прокинулися від дуже гучних взривів десь поруч.

Взяли тільки документи і я сказала чоловіку, щоб він їхав нас забирали, бо буде щось погане і 24 лютого наше місто Волноваха почали дуже сильно обстрілювати.

Я ще наважилися вийти на роботу і забрати важливу техніку. Потім ми з чоловіком мамою та дитиною поїхали в якесь село поблизу і ночували у якійсь хатинці з коровою, це я запам’ятала. На ранок 25 лютого ми повернулися у місто, але вже повсюди були танки і падали снаряди, ми зібрали речі необхідні і виїхали, але мама не захотіла нікуди їхати і повернулася у село.

А ми поїхали невідомо куди, бо родичів немає.

Зупинилися спочатку у гуртожитку у Новосілівці, а потім у Покровську, як це все переживала моя донька на той час їй було лише 4 рочки. Потім спілкуючись з мамою я розуміла, що місто буде скоро під окупацією і мама більше не зможе видержати ці взриви і вона цей час жила у підвалі без їжі.

Я усіма силами намагалася її вивести звідти і з допомогою небайдужих людей у мене це вийшло, я 4 ночі не спала, дуже плакала, щоб спасти її.

Тепер у неї завжди труситься голова ( 8 березня з Покровську з мамою та дитиною ми виїхали до міста Черкаси, а чоловік залишився працювати у поліції у Покровську. Зараз ми мешкаємо окремо.

Дуже складно, але дякувати Богу ми живі. 

Трудно було забрати маму з міста бойових дій, дуже складно було дивитися, як донька в 4 роки закривала ушки, щоб це все не чути. Складно було покидати місто і дивитися на те, як його зруйновують і нищать. По сій день це перед очима. 

Під час війни стикнулися з гуманітарною катастрофою, не було чого їсти перші дні, бо все було зачинено. 

З чоловіком зараз не живемо разом, бо він працює там де ненадійно та небезопасно для нас. До війни я працювала в офісі « Офіс - адміністратором», зараз з роботою дуже важко. 

Приємним моментом було коли я змогла забрати маму з окупованого міста. Я плакала від щастя. 

Не хочеться нічого згадувати, хочеться лише повернутися до свого міста і в свій будинок. Вірю, що так і буде.