Моя родина( я і мій чоловік) жили у Сєвєродонецьку, в нашому місті все почалося  24.02.2022. У 4.00 ми  прокинулися від грохоту взриву  аеропорту. Наш дом знаходився на  окраїні, тому ми все бачили своїми очами...

Це було дуже страшно. А далі було ще страшніше...

Самим шокуючим для нашої родини було втрата нашого житла... Квартира знищена ракетним ударом і ми в такому віці залишилися без даху над головою...Це було дуже важко пережити та сприйняти і моє  серце цього не винесло...В  січні 2023 було зроблено операцію на серці.

Багато воєнних подій ,яким ми були свідками ,були шокуючими для нас- смерть сусідів від взриву у дворі, палаючи машини, розгромлені дома...Всього не описати...

С перших днів війни ми вимушені були біжати у підвал школи та жити там деякий час, тому що в у квартирі не було світла, води, тепла. Але і у підвалі також цього не було, тому користувалися допомогою волонтерів...

Війна розкидала усю нашу родину по різних куточках...

Одна донька виїхала до Швейцарії, друга із родиною у Харкові, мы з чоловіком у Львові. До війни я працювала у Сєвєродонецькому фаховому коледжі культури і мистецтв імені Сергія Прокоф’єва  і зараз продовжую працювати дистанційно. 

Великою приємністю стали Львів'яни, які допомагали усім, чим могли. Також дуже допомагають церкви. Низкий уклін!

В нас згоріло все... Ми з чоловіком зробили спільне фото,  таке ,як було в нас дома... Трошки нагадує про мирне життя.