Я жила в Ізюмі, планувала власне життя. Все сталось не так, як гадалось. Донька працювала на швидкій допомозі. Після початку війни вона працювала під обстрілами. Бувало таке, що з нею переривався зв'язок під час виїзду на виклик. Щоразу я чекала дзвінка доньки та хвилювалась за неї. Дякувати Богу, вона вціліла після роботи під звуки вибухів. 

На моїй вулиці розбивали будинки снарядами та дронами.

Я постійно сиділа в погребі. Не раз чула, як дзижчить беспілотник. Сирен у місті не було, орієнтуватись на місцевості було складно. Я розуміла, що починається обстріл, коли зникав зв’язок. Коли залишились всього чотири домівки на вулиці, я вирішила виїжджати. З чоловіком виходили пішки. Дорогою над головами летіли снаряди й осколки. Не знаю, як я вижила. Зараз живу надією на мир. Дякую Богові, що всі мої рідні живі.