Перший день війни я була на роботі, у теплиці, саме в районі Пісок. Ми спостерігали, коли летіли вертольоти, коли підривали аеропорт, бомбардування. Ми все це бачили.
Мій будинок постраждав частково, а у мами дуже сильно. Вона пенсіонерка, їй зараз 75 років. Будівлі ремонту не підлягають і їх, звичайно, ніхто не відновлює. Це сумно.
Два роки тому ми відчули на собі, що таке страх. Дитина двічі приїжджала в гості та двічі потрапляла під обстріли. Ми сиділи в підвалі з мамою, чоловіком і дитиною. Було дуже страшно. Саме в ті дні, коли він приїжджав, наше село було дуже побите.
Готували їсти, а як починалися бомбардування, усе залишали – і в підвал. Вийшли – що залишилося, те зварили. Втекло – значить, втекло. Або відключали пічку й бігли в підвал, а потім доварювали.
Ми нікуди не виїжджали. По-перше, не було куди, по-друге, немає за що, а по-третє, якщо залишити домобудівництво, його зразу ж розтягнуть. Дитину ми, звичайно, відправили. Їй тоді тільки виповнилося 18 років, тобто самої війни вона не бачила, але двічі сиділа під обстрілами.
Через війну ми залишилися без роботи. До війни в мене було 22 роки безперервного стажу, зараз мені 47 років. На початку війни стаж перервався, і я тепер не знаю, як далі.
Роботи зараз немає, її знайти – взагалі проблема. Виживаємо як можемо, є домашнє господарство, городи, якийсь підробіток. Ми з чоловіком вирощуємо бройлерів і продаємо.
Ми отримували допомогу від Фонду Ріната Ахметова. Звичайно, це була велика підтримка, тому що купити продукти було проблематично. Отримували й допомогу від Червоного Хреста.
Безпеки як не було, так і немає. Дуже часто починаються обстріли. На сьогодні в мене немає ніякої впевненості в завтрашньому дні. Живемо, як на пороховій бочці.
Господи, швидше б настав мир, і це все закінчилося! Зараз ніяких інших мрій немає. Головне, щоб усе зупинилося, і ми могли знайти роботу. Це наша найголовніша мрія. Але поки Донецьк для нас закритий, ніякої роботи не буде. Донецьк – це дуже велика втрата для нас.
.png "Імена")
