У перший день війни ми були тут. Обстріли й це все дуже страшно. Про це страшно і згадувати, і говорити. Нам перекрили дах, він був побитий осколками. У чотирнадцятому та в п’ятнадцятому роках ми жили в підвалах. Харчувалися всухом’ятку. Хто там готував їсти... Коли тихо було, виходили й готували.
У нас двоє дітей, але через війну ми вже сім років їх не бачимо. Зрідка спілкуємося по телефону. Одну онучку бачили, коли їй було 12 років. Зараз вона на другому курсі інституту. Друга дівчинка виїхала, коли ходила в садочок, а зараз вона вже закінчила п’ятий клас...
Моєму чоловікові 80 років, а мені 70, сім років ми не бачимо дітей. І вік такий... У безпеці себе не відчуваємо, усе одно страшно. Щоразу сидимо, як на голках. Ніякої визначеності, по-моєму, миру навіть на горизонті не видно. Загалом, незрозуміло що.
Ми отримували допомогу від Фонду Ріната Ахметова. Це зіграло дуже велику роль для нас. У той час ми не могли нікуди виїхати, не було транспорту. Зараз з’явилася маршрутка, а тоді не було нічого. Ми нікуди не ходили, сиділи в селі, користувалися місцевими магазинами, якщо були гроші.
Я прожила 70 років, але ніколи не думала, що доживемо до такого. За що таке дітям, онукам, нам на старості років? Ми в селі розмовляємо з людьми, але ніхто не може зрозуміти. Звичайно, до війни негативне ставлення в усіх.
.png "Імена")
