«Вдома і стіни лікують»

Під час бойових дій мені доводилося сидіти в підвалах, на банки в туалет ходити... По сім годин у підвалі сиділи. Я виїжджала в Запоріжжя, тому що втратила свідомість. У гуртожитку одна була, на підлогу впала і втратила свідомість. Там жили поруч сусіди, якби не вони, то не знаю, що взагалі було б. Діти забрали мене, тому що ноги пішли плямами.

Я трохи пожила в тітки в Запоріжжі, а потім виїхала. Моїй мамі тоді було 82 роки, вона не хотіла переїжджати, а я не могла її залишити. Та й мені теж не хотілося [виїжджати]. Народилася в Пісках, тут поруч. Пішла в перший клас. Тут життя прожила, звикла, додому тягне. Поїду до дітей у Добропілля, але тягне додому. Правильно кажуть: вдома і стіни лікують. Це правда.

Коли жила в тітки, там вулиця була, постійно їздили машини. Я постійно здригалася. А вона, бідна, плакала, поки я адаптувалася. Я людина дуже недовірлива. У мене відразу серце болить, і зараз серце турбує. Здоров’я підірвалося дуже.

Я щороку у свій день народження 9 травня прошу: «Господи, хоч би такий подарунок мені зробили, щоб скінчилася війна». Більше нічого не хочу.

Було б краще, якби не було війни. Донецьк – це краса. Важко все, настрою просто ніякого. Не можу це пояснити, душа в мене болить... Ми повинні триматися разом, а люди дуже розлючені.

Я одна не ночую вдома, прошу сусідку, бо сама боюся спати. Боюся, що мене здолає страх, якщо почнеться, то куди мені бігти? Тут підвалу немає, тому і боюся.

У село зараз повертаються ті, хто виїхав. У нас дуже добре! На вулицях зробили світло. Люди ходять вулицею, ніби немає війни, на деякий час можна про неї забути, поки тихо. Адже ми поруч із Пісками знаходимося. Але як кажуть, на все воля Божа.