Світлана Сергіївна виїхала з окупованого міста Пологи з рідними і знайомими. Змінивши декілька міст, залишились на Закарпатті.

Мені 40 років. До війни я проживала в місті Пологи, яке зараз окуповане.

Як тільки російські військові в'їхали в наше місто, одразу почалися вибухи. У центрі вже були пошкоджені і будинки, і магазини. Мені було страшно не тільки за себе, але й за дитину, тому ми вирішили виїжджати. Місто потрапило під окупацію 3 березня, а виїхали ми, мабуть, дванадцятого.  

24 лютого я збиралася на роботу, прийшла, але нас відпустили. Всі панікували, плакали. Було дуже страшно - ми не розуміли, що нас чекає далі. 

У мене не було світла, тож доводилось то в куми трохи пожити, тоді до сестри переїхали: в неї був газ і колодязь, запаси їжі.

Чути вибухи дуже страшно. Ми плакали, по підвалах сиділи: там і їсти варили, і дітей годували.

Бабуся залишилася там, вона в селі мешкає. Батьків немає: вони померли ще до війни. Сестра неподалік від мене жила. Доля зараз порозкидала усіх по різних місцях. 

Коли ми виїжджали, ще було можливо це зробити. На постах зупиняли, але не дуже прискіпувалися. Обабіч дороги міни були розкидані, тому страшно там було їхати. Ми виїжджали з родичами, зі знайомими: нас було одинадцятеро, із них – п’ятеро дітей. Тварин не забирали.

Я спочатку була в Дніпропетровській області, потім – у Запоріжжі, а зараз – на Західній Україні. Коли ми жили в Запоріжжі, був приліт на сусідній вулиці. У нас вилетіли вікна, і ми переїхали. 

Мені таблетки допомагають заспокоїтись і дитина. Потрібно дитину ставити на ноги. Зараз навчаємося дистанційно, вчимо уроки, намагаюся тримати себе в руках.

Є надія, що війна закінчиться якнайскоріше, але коли точно це станеться, я не можу сказати. 

Майбутнє дуже лякає. Не зрозуміло, що буде далі. Хочеться, звісно, повернутися додому, але як буде – не знаю.