У час, коли російські ракети долітають і до Житомирщини, коли в кожній родині — своя втрата чи тривога, — найбільше цінуються речі, які повертають відчуття дому.

У селі Городське таким місцем несподівано стала... автобусна зупинка. Але не проста. Її розмалювала в стилі української селянської хати уродженка села Оксана Гелевей, яка нині мешкає в Канаді. Малюнки, деталі, розписи — все нагадує про ту хатину, яка пахла молоком, житнім хлібом і спокоєм. Ту хату, яка для кожного українця — як тил, як безпека, як символ рідного.

Це не лише акт любові до рідного села — це жест опору. Ця зупинка — як оберіг. Як місце, що має вистояти попри війну.

«Це пам’ять для дітей. Для онуки моєї дочки. Для тих, хто ще не народився. Щоб знали, чим жила наша земля, яка вона насправді», — каже Павло Полозюк, батько Оксани, поет, хормейстер і оберігач культурної пам’яті села.

Ідея народилась із любові до бабусі й дідуся. З болю за старі хати, що зникають. Із прагнення зберегти те, що не купити — дух українського дому. Спершу були ескізи. Потім згода громади. Потім – кропітка праця. І зупинка перетворилася на "Бабусину хату".

Сьогодні зупинка — одна з візитівок села. Тут фотографуються туристи, приїжджі. Тут зупиняються автобуси, а разом із ними — час. Люди сідають на лавку і згадують: дитинство, рідну хату, бабусю, тепло.