«Донька дуже злякалася обстрілу. Перестала говорити»

Доньку ми з чоловіком хотіли дуже сильно. З’явилася донечка, а потім ми не хотіли [дітей], звичайно, боялися через те, що війна. Ну, народився ще один синочок маленький.

У нас тепер троє діток: два синочка і лапочка дочка. Виховуємо, у садок ходимо. Страшно, бувають такі моменти, що дуже страшно.

Іде війна. Все в нас замкнено зараз, не виїхати, сидимо на місці. Виїхати в якесь місто на атракціони або в парки ми не можемо, не дозволяємо собі просто. Увесь бюджет іде на продукти, на памперси.

Граємо всі разом, вчимо літери, готуємося до школи. З молодшою донькою ми малюємо. Дуже сильно вона злякалася. Стріляли, вона злякалася сильно і погано через це розмовляє. Вона була маленька, їй півроку було. Ми грали. Було чутно, як стріляють. Чоловік каже: «Давай підемо до підвалу». Кажу: «Ні, не підемо». Дотягли до того, що вимкнули світло. Чоловік все-таки вмовив піти до підвалу.

Ми тільки спустилися, і сусідам прилетіло. Вони залишилися без вікон, без воріт, без паркану – без нічого. Повністю всі вікна вилетіли. У них повна хата осколків була, і ми залишилися точно так само без вікон. У нас вилетіло все повністю скло, літню кухню нам пошкодило. Донька злякалася від самої вибухової хвилі і тепер погано говорить. Ми до логопеда звертаємося, він з нами займається.

Вона мовчала дуже довго. Навіть «мама» не говорила. Хоча до цього ми вже говорили «мама», і вона припинила. Старший син тоді дуже злякався, а донька припинила розмовляти. Страх сильний був, що вона взагалі не буде розмовляти.