Я з міста Оріхова. Як почалася війна, ще три місяця сиділи в Оріхові - надіялися на краще, а воно не получалося. В'їхали спочатку мої діти, а ми ще місяць сиділи. Щоб виїхати, потрібні були кошти, та й шкода все кидати: і собак, і котів, і хазяйство… Не знали, що робити.
У нас передова лінія де ми жили. Там якраз фронт починався. Почали по нас стріляти - в нас у городі два прильоти було, потім у сусідів було два прильоти - і це все було безкінечно.
Повибивало нам вікна - ми їх позабивали, і все одно сиділи там і надіялися на краще. А колись прилетів снаряд в город, і ми вже попрощалися з життям: попадали на підлогу і думали, що вже все.
Бог милував, і ми залишилися живі. А потім уже приліт був, коли ми виїхали. До сусідів прилетіло, і в нас горіло все в дворі: і літня кухня, і гараж, повибивало і вікна і двері. Ми залишили хату - так все і стоїть.
Все кинули і приїхали до Запоріжжя. Син з дітьми живе, а ми окремо з чоловіком, знімаємо квартиру. Ми зняли не дуже дороге житло: без меблів, без нічого - саме дешеве. Купили пружинні кроваті, так і живемо. Дають гуманітарну допомогу - за оце дякую. Нам вистачає якраз заплатити комунальні.
Кожного дня встаєш і хочеться додому, до рідної хати. Ми тут - як у гостях. Дякую, що нас прийняли, але хочеться додому.
