Війна принесла в моє життя переосмислення цінностей. Адже коли в нас щось є, ми звикаємо до цього. І коли є загроза, що у нас це заберуть або вже забирають, ми починаємо по-іншому до нього ставитись. Я думаю, що тепер я можу зрозуміти, що для мене безпека, що для цього потрібно і чи маю я вплив на це.

Саме для мене війна почалася у 2014 році, коли почалися обстріли Лисичанську, коли постало питання: залишатися, чи їхати. І загалом, де знаходитись і де безпечно. Після чотирьох років мирного життя я відновлюю свою безпеку, щоб жити в мирі з собою і з тими, хто навпроти мене і навколо мене. Важко повертатися в ті події. Були обстріли, були снаряди, які розривалися поблизу. Люди кричали, були поранені. Були зруйновані будівлі, слід снаряду в повітрі з білим димом. Мабуть, через це безсонні ночі. Вперше вночі я побачила фосфорні снаряди. Якщо на хвилинку повернутися туди, то це було саме так. Мені тоді було 16–17 років.

Розмови з рідними тоді ділилися на дві теми. Перша – де знаходиться людина, з якою я розмовляю, який у неї зв’язок, чи безпечно їй. Друга тема – якщо бойові дії відбувалися близько до людини, з котрою я розмовляю, або до мене, це слова підтримки. Ми ніколи не починали розмови про політику, війну в контексті будь-яких збройних сил. Ми більш підтримували та намагалися хоча б розмовами створити безпеку, яку ми втратили.

Є декілька моментів, які в моїй пам’яті назавжди залишаться. Перше – ми їздили по місту, де було багато людей, які лишалися без світла. У нас був ще один будинок за 5-6 кілометрів від міста. Ми знаходились там, потім їздили до міста, люди брали у нас телефони, бо всі магазини були відчинені – все, що можна, було пограбовано. Ми пекли хліб і просто так людям роздавали. Ми з мамою їздили до будинку-інтернату, привозили провізію, тому що потрібна була допомога.

Також яскраво пам’ятається, як ми намагалися (тоді ще була не поліція, а міліція) достукатись до їхніх сердець, тому що по місту було дуже багато поранених людей. Котрих могли врятувати – рятували, котрих ні – вони залишалися мертвими просто так. Потрібно було їх забрати, і ми їздили та добивалися, щоби забрали тіла загиблих. Для нас це була просто людина, нам неважливо було, з якої вона сторони, тому що це наш містянин. У нас безумовна любов до жителів свого міста. Тому ми боролися за те, аби видали тіло померлого чоловіка.

Дуже запам’яталося, як ми допомагали на мікрорайоні в місті прибрати скло багатоповерхівок, тому що мікрорайон побудований майже колом, і снаряд потрапив у двір. Там було багато маленьких дітей, і ми допомагали прибирати це скло, щоб люди не поранилися.

І те, як ти їздиш по вулицях, проходиш біля будинків, де жили твої знайомі, котрі є для тебе рідними місцями, то дуже боляче було спостерігати понівечені будівлі. Там десь згоріло, десь скло вибите, десь поламаної стіни у квартирі немає. Це те, що назавжди залишиться в пам’яті.

Коли ти хочеш забути про якусь подію, яка тебе травмувала, зачепила, вона умовно буде твоїм тригером завжди. Але я вважаю, що людина бажає забути лише те, що не може прийняти. Я приймаю все. Інколи питають, чи хотів би ти змінити щось у своєму житті. Ні, тому що це зробило мене мною. Я не хочу забувати жодну подію, жодну ситуацію, тому що це загартувало мій характер, моє відношення до навколишнього світу, до близьких мені людей. Тому я вважаю, що це повинно бути у моєму житті.

Я переїхала до іншого міста на навчання. У мене була можливість вступити до вишу у своїй області. Але це були виші, котрі тільки перший рік переїхали на мирну територію і дуже погано адаптувалися до нового середовища. Я була націлена на якісну освіту і на середовище, яке мене буде підтримувати, щоб не боятися, що буде далі. Тому я приїхала у Маріуполь і поступила у Донецький державний інститут управління, котрий на той момент був уже переселенцем другий рік. І дуже успішно.

Дім – це завжди там, де ти. Я періодично їжджу до моєї мами, котра залишається у Лисичанську. Вона приїздить до мене. Тобто ми маємо зв'язок і між рідними, і між містами. Але я поки не планую [повертатися], оскільки у Маріуполі більше можливостей для мене як для особистості. І в принципі, за останні чотири роки, коли я навчалась, і п’ятий рік живу, він мені дуже сподобався. Я вирішила тут залишитись.

Не зовсім відчуваю себе в безпеці зараз. Я прямую до неї, намагаюсь залучити всі інструменти, які у мене є, але поки це ще тільки напрямок, лише рух. Для мене безпека – коли є спокійний діалог, сполучення з моїми рідними. Але це не завжди є можливим, деякі території лишаються недоступними. Потім фінансово, тому що роботи стало набагато менше. Можливостей, хоч я у великому місті, все одно через конфлікт менше, тому це теж вплинуло на мене.

Для мене щастя – по-перше, повна гармонія з собою, з навколишнім світом. Це сукупність. Тут можна перераховувати: коли близькі поряд, коли безпека є, коли мир загалом всюди на планеті. І коли екологічний стан країни добрий, і коли є час для розвитку. Але якщо щось одне – це коли є гармонія зі мною. Коли я не турбуюся за щось, коли немає стресів через якісь події, умови, у яких я знаходжусь.

Тепер я розумію, що треба бути готовим до будь-чого. Як казав мені декан, потрібно бути мобільним і адаптивним. Так, в моєму житті з’явилася мобільність і адаптивність. Я навчилася проживати емоції. Проявляти емпатію, котрої, як виявилось, у мене дуже багато. Є такий вислів – бумеранг добра. Це коли ти просто запускаєш у світ щось хороше, не думаючи про те, що тобі щось повернеться, а потім воно повертається. І тут можна сказати, що я навчилася дуже багато віддавати, не потребуючи щось на заміну. Тоді я зрозуміла, що дуже багато до мене приходить. Я навчилась жити з відкритою душею до світу.