Мені 74 роки, я жителька міста Оріхова. Коли сказали, що війна почалася, ми в це не вірили. Звісно, неприємно було, коли грюкало над головою. Лежиш у кухні, а на тебе сиплеться зі стелі. Добре, що виїхали, а то там би й привалило. Жила у своєму домі, а тепер на старості літ скитаюся де попало. Голі, голі, без хат і без нічого, як безхатьки. 

Я не ходжу ногами, прикута до ліжка - мене вивозили. Наймали машину. 

Спочатку в Соколівці жила два місяці, тоді на два місяці поверталася додому. А потім неможливо там стало, і тепер я в Запоріжжі. 

Шокувало те, що гинуть діти ні в чому не винні. Не для того їх ростили, гляділи. А потім забрали – і передають тіла. Ось це шокує найбільше. Хати – це наживне, а коли батьки втрачають дітей своїх – ось це страшно.

Хочеться перемоги і повернення додому. Землянки будемо рити, але вдома житимемо.