Мені 59 років. Я зараз не працюю, маю групу інвалідності. 24 лютого, коли я узнала про початок війни, то сказала: «Боже, ХХІ століття, а в нас війна! Люди просто зійшли з розуму». Росію я вважала ворогом з 2014 року. 

Холод, жах, страх – це перші відчуття. Проживала я в Преображенці в приватному будинку. Через декілька днів нам перебили світло. Добре, хоч газ був. Було дуже холодно. А вже у квітні були перші прильоти, і це було просто жахливо. 

Ми тікали в погреби, сиділи там. Серце аж вискакувало, і жодні заспокійливі не допомагали. 

Згодом ми вирішили виїхати. Повкидали все, що могли, в машину, і виїхали до родичів у Запоріжжя. Позаду стріляли. У нас у дворі щось упало, і до сусідів прилітало. Ми дивом врятувалися. Заховалися за літню кухню і чули, як били осколки.

Слава Богу, всі мої рідні живі. Але була метушня, перевезення, метання. Добре, що ми живемо не на окупованій території. Бували такі дні, коли ми приїжджали додому по речі. Дивишся на людей, які рятують своє майно, і думаєш: до чого ми дожилися? Люди під обстрілами їдуть і забирають усе, що тільки можна. Але ми вже все покинули, бо в нас усе згоріло. Ми з дому зробили просто лялечку, а нам усе знищили. Усе, що ми роками наживали, будували, нам зруйнували.

Хочеться, щоб Бог дав мені сил відновити своє житло. Бо здоров’я вже немає, а хочеться, щоб хоча б дах над головою був.