У рідному Донецьку ми з чоловіком володіли компанією, яка займалася соціологічними опитуваннями й політичним консалтингом. У кожного за плечима по кілька вищих освіт. Вільний час проводили на власній фермі в Амвросіївському районі: розводили кіз і овець, власноруч виготовляли сир, масло, сметану, згущене молоко.

Ми жили і в Донецьку, і на фермі, яка знаходилася в двадцяти кілометрах від кордону з Росією. Чотири дні на тиждень працювали в місті, три – в селі. Наймали людей, які нам допомагали доглядати за тваринами. Чоловік Кирило зайнявся вивченням ветеринарії, їздив консультуватися з вченими-ветеринарами. Купив необхідні хірургічні інструменти й навіть провів кілька операцій.

Із початком війни наше життя, як і багатьох земляків, перевернулася з ніг на голову. Частина ферми була знищена. Потім відбулися обшуки в нашій квартирі й офісі. На ту мить ми займалися соціальним аналізом політичної ситуації на Донбасі, вивчали ставлення громадян до змін у системі влади країни.

У серпні 2014 року мене заарештували. На щастя, все обійшлося – за добу відпустили, але страху я натерпілася... Вирішено було виїжджати та якомога швидше. Свій великий будинок залишили родичам.

Залишалася одна невирішена проблема – як вивезти уцілілих тварин? Нам ніяк не вдавалося знайти людей, які погодилися б поїхати на ферму. Нарешті двоє наших знайомих взялися допомогти. Ми їм дали вантажівку «газель», і вони впоралися із завданням. Хлопці привезли нам до Святогорська вісім кіз і кілька в’єтнамських свинок. Це те, що вціліло. До війни в нашому господарстві було близько ста овець – подарунок знайомого Кирила. Всіх їх перестріляли. А ще була сотня курей, і щоб вони не голодували, фермери їх роздарували сусідам. Крім кіз і свинок, ми взяли із собою мисливських собак, кота й кролика.

Незадовго до переїзду Кирило продав автомобіль, і на виручені гроші ми почали облаштовувати ферму і зводити новий будинок. Тому перші місяці, доки не почалися холоди, жили в наметі. Будівництво тимчасово довелося заморозити. Як тимчасове житло облаштували кімнату в сараї.

Перед нами стояла дилема – чим займатися, щоб вижити? Ті тварини, яких нам вдалося вивезти з Донецька, підказали рішення. Ми мали продовжувати за ними доглядати, годувати, вирощувати, робити все те, що робили в себе вдома. Наше хобі тепер стало справою життя.