Карнаух Дарія, учениця 11- А класу комунального закладу «Дніпрорудненська гімназія «Софія» - загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №1» Дніпрорудненської міської ради Василівського району Запорізької області

Вчителька, що надихнула на написання есе: Коваленко Ольга Андріївна

"Війна. Моя історія"

Війна. Мені здавалось, що суть цього слова я розуміла завжди, та після повномасштабного вторгнення російських військ в Україну розпочався новий розділ мого життєвого роману… Звичайно, я знала про те, що відбувалося в нашій Україні з 2014 року, але ніколи не замислювалась над цим. Та й не дивно, що я не могла зрозуміти горе, яке ніколи не проживала.

За декілька днів до наступу військ агресора, коли половина суспільства була впевнена в неправдивості чуток, а інша запанікувала, до мене прийшло усвідомлення, наскільки війна була до мене близькою. Роздивляючись мапу України, я знаходила крапку, що позначала рідне місто, та лінію, яка вказувала на поділ територій миру і війни. Від цієї «крапочки» декілька годин машиною - й усе : зламані життя та триколірний прапор.

Наприкінці лютого навіть не знаю, кому було страшніше: мені, що досі безтурботно жила, чи моїм батькам, які розуміли, що не можна повернути «те», як було «до». Перші дні війни, як і наступний місяць, видалися для мене монотонним нерозумінням. Я взагалі не мала уявлення, а що далі. Іноді чула, як батьки дискутують, прораховують можливі вирішення ситуацій.

У квітні прийняли рішення покинути свій дім.

Черговий блокпост - і згусток нервів, пришвидшене серцебиття, допоки тато не повертається за кермо. Коли підʼїхали до першого українського пункту контролю, ми почули: «Добрий день, куди прямуєте?» Я ніколи не замислювалась над мовним питанням і не вбачала в цьому великої проблеми, але, почувши українську мову з вуст воїна, прийшло усвідомлення: це МОЯ земля, де я громадянка й на мої права ніхто не зазіхає.

«Надайте свої докумен…» Бах. Через секунду ще один вибух. І тут військовий починає кричати в рацію: «Обстріли! Обстріли!» Дивиться в очі моєму татові та кричить: «Швидше! Швидше!» Його панічний страх, реакція моїх батьків на ситуацію мене страшенно налякали. На якийсь час я втратила мовлення…

Мене завжди дивували й водночас захоплювали можливості людської психіки. Коли ми налякані до смерті, не можемо це осмислити: те, як нам було страшно, ми розуміємо тільки в безпеці. Таким чином, опинившись людному місці рідного Запоріжжя, розумієш, яку свободу в тебе хочуть відібрати.

Уже другий рік живу в новому місті. Я відвідую свою школу і спілкуюся зі своїми однокласниками. Я не скиглю на свою долю, бо знаю, що втратила та що придбала. Кожен день ми чуємо й говоримо про те, як важливо берегти наше життя.

Люди швидко до всього звикають, от і я звикла до нової квартири, крамниці й парку. До ракет над головою. До повітряних тривог. Я звикла, і більше в мені не грає страх. Винятком є тільки приліт заблизько. Незабаром вступатиму у вуз та знову буду переїжджати. Я не маю права на те, щоб натиснути на паузу, тому що кожна хвилина сьогодні відгукнеться в моїх результатах завтра.

Що ж казати про мою родину? Моїм батькам тяжко, як і всім дорослим, які втратили величезний шмат свого життя, залишившись тільки зі спогадами. Моя мама втратила все своє соціальне життя; вона залишила «там» усе, у що вкладала свої сили роками. Я називаю це стабільною тривожністю, невпевненістю в майбутньому та синдромом відкладеного життя. Сьогодні вже новини не бентежать. У них неоднозначні заголовки, які тільки розгойдують емоційну гойдалку… Та кожен з нас продовжує боротися й не дає собі впасти.

Війна відібрала в нас майже все, але тих, хто має віру, зламати не можливо. Я вірю в те, що це не кінець нашої історії, а лише ще одна сходинка до вільної України.