Коли її рідне місто на Донеччині окупували у 2014 році, Катерина закінчувала 7 клас. Щоб здобути вищу освіту в Україні, вона вчилася екстерном за українською програмою, ЗНО складала в 2018-му. Успішно вступила до українського університету, випускниця 2022 року. Матеріал Радіо Свобода.

Наша родина на початку війни виїхала з окупації. Батьки сподівалися, що найближчим часом все закінчиться. Якраз ЗСУ активно просувалися в нашому напрямку – місто за містом звільняли, тож батьки думали: «А може, наступне звільнене місто буде нашим?». Але цього не сталося. Коли у нас закінчилися гроші, ми повернулися додому – в окупацію.

Дехто каже, що української мови не було на Донбасі. Це неправда – я навчалася в україномовній школі. Після окупації вчителі почали викладати все російською, десь за пів року почали скорочувати кількість уроків української мови та літератури. Коли я закінчувала навчання, їх взагалі об'єднали і лишили один урок раз на тиждень.

У 2014 році ми до останнього тримали в школі прапор України, в класі зберігали портрет [Тараса] Шевченка. Але коли почали показово приходити «герої війни» (бойовики угруповання «ДНР» – ред.), а це вже за місяць-півтора з початку війни, ми були змушені зняти українську символіку, бо це стало небезпечним.

Учителька, знаючи проукраїнську позицію моєї родини, порадила мені спробувати навчатися екстерном в українській школі. Ми виїхали на підконтрольну Україні територію, домовилися зі школою в найближчому до нас місті, й у восьмому класі я вже вчилася на дві школи. Це було дуже важко.

Ти спочатку вчишся в школі в окупації, потім вдома робиш «домашку», яку там задавали, а ще ж тебе чекає українська програма. І знову - конспекти, завдання, самостійні роботи. У мене не було вчителів чи онлайн-курсів, я вивчала все самостійно.

І це було ще терпимо у 8-9 класах, бо у нас була приблизно однакова програма – і в моїй окупованій школі, і в українській. Потім стало важче, тож мої батьки знайшли в окупації репетиторів, які додатково займалися зі мною українською, історією України, англійською.

Крім того, ще й постійний стрес з поїздками з окупації на вільну територію. Мені ж треба було раз на кілька місяців їздити в українську школу і здавати контрольні. У той час угруповання «ДНР» часто «гралося» з блокпостами: хочемо - відкриваємо, хочемо - не випускаємо.

Ми часто стояли на їхній стороні по 18-20 годин, і там не було жодної вбиральні. А ти ж не підеш в посадку, бо там все заміновано. То я спеціально нічого не пила і не їла в цей день, бо розуміла: якщо захочу у вбиральню, то все, я цього не зможу зробити. Ось такі «веселі» спогади про навчання.

Окупаційні адміністрації почали закривати пункти перетину з вільною територією України ще під час пандемії: більшість часу виїзд був закритий, однак у такі періоди можна було дістатися через один КПВВ на Луганщині або через Росію. А після початку повномасштабного вторгнення виїзду з усіх окупованих території немає взагалі.

«Не бійтеся»

У випускному класі, це був 2018 рік, я планувала складати ЗНО під час основної сесії ЗНО, але дати збіглись із моїми обов’язковими іспитами в школі і Єдиним державним іспитом, як в Росії. Тому ЗНО складала під час додаткової сесії, але результат був не дуже. Перескладала іспит з історії України та англійської мови. По-перше, рівень знань все ж таки в окупації був гіршим. По-друге, це великі нерви, бо окупація і вільна територія – як два протилежні світи.

Знаю, що зараз є можливість готуватися дистанційно, на онлайн-курсах, абітурієнти можуть вступати за спрощеною програмою, підготуватися за інформацією на спеціальних платформах. Це дуже допомагає. Мені ж можливість здійснити свою дитячу мрію – вступити в Донецький національний університет (релокований у Вінницю – ред.) – довелося вигризати.

Донецький університет – це любов. Його вивозили з окупації викладачі й студенти, тож і ставлення тут до переселенців зовсім інше. Коли викладачі дізналися, що я з Донеччини, відчула величезну підтримку. Одна викладачка запропонувала якось сходити на каву, якщо мені буде важко.

Донецький університет дійсно об’єднував «донецьких» і «луганських», він давав відчуття швидкої інтеграції. Зараз я розумію, що пройшла складний шлях, але жодного разу не пожалкувала про це.

У мене є багато прикладів, коли друзі залишилися в окупації, вони теж здавали ЗНО, мали можливість виїхати, але чомусь не ризикнули. І потім не виходили по кілька місяців з дому, бо на них полювали через призовний вік і могли мобілізувати.

Тому моя головна порада майбутнім випускникам, які зараз в окупації: не бійтеся. Набагато краще виїхати й спробувати побудувати своє життя тут, на вільній території України, відчуваючи та ідентифікуючи себе українцем, ніж сидіти в окупації з «русским миром».

Copyright (c)2022 RFE/RL, Inc. Used with the permission of Radio Free Europe/Radio Liberty, 1201 Connecticut Ave NW, Ste 400, Washington DC 20036.