Мене звати Марина Ігорівна. Наше маленьке містечко – одне з найперший потрапило в окупацію, понад місяць ми знаходилися в окупації, було важко, бігали в підвал, ховалися, навіть спали там разом з дітьми. Одного дня почали по квартирам ходити орки та виганяти людей в нікуди, до нас також заходили, наставляли на дітей зброю (їм хтось сказав, що тут живуть військовослужбовці), зламали дитині ноутбук, забрали телефон,

Діти тоді дуже налякались, вони дуже плакали. Мені навіть згадувати боляче. Але ми все одно не хотіли нікуди уходить. Але потім біля нашого будинку впав снаряд та повилітали всі вікна, води, світла та тепла не було, і я, взявши двох дітей, вирішила виїхати.

24 лютого 2022 року ми всією родиною були вдома, я займалася хатніми справами, діти гралися. Коли мені подзвонила знайома та сказала, що почалася війна, я їй просто не повірила. Я просто не могла в це повірити. 

Сину 15 років. Коли я йому сказала, що почалася війна, він мені сказав: яка війна, не може такого бути. Він не міг в це повірити. На той момент йому було 13 років. Донечці я нічого не казала, їй було 3 рочки. Коли були вибухи, щоб вона не лякалась, я їй казала, що то просто лопають кульки, тому так голосно.

Поруч з нами був колодець, там ми брали воду, лише не вистачало продуктів, але нам потрохи допомагали сусіди та знайомі.

Найстрашніший момент - коли я думала, що мій чоловік загинув. Одного разу він пішов по хліб, в нас біля одного магазину роздавали по пів буханця хлібу , та почався обстріл, загинули люди, мого сина друг – йому було 13 років. Цей день став для мене найстрашнішим. 

Коли до нас зайшли російські військові та націлили на дітей автомати, вони дуже злякалися, а потім, коли військові пішли, я сама заспокоювала дітей, я їх притулила до себе, обійняла та постійно повторювала: все добре. 

Ми живемо за 35 кілометрів від кордону та кожного дня чуємо вибухи, нещодавно шахед упав біля нашої лікарні.