В окупації мешканці Херсонщини у себе вдома почувались, як на чужині… А чужинці намагались завдати якнайбільше шкоди людям, тваринам, і взагалі зруйнувати все навколо

Мені 47 років. З чоловіком і сином жили на Херсонщині. Мали приватний будинок, працювали. Все було добре, поки не розпочалась війна. До нас прийшли нелюди та почали все руйнувати.

Найбільші труднощі були, коли ми перебували в окупації і не могли вийти зі свого двору. Ми працювали на ринку, і я не могла піти в магазин, щоб забрати те, що там вціліло. Розбили все, поламали. Документи потрібно було забрати, але ми дуже боялись іти. Ми у себе вдома боялись всього і могли додому не дійти. 

Шокувало ставлення рашистів і до своїх людей, і до наших, і до тварин. Вони нікого не шкодують - наче з іншої планети. Я не можу підібрати для них слово, тому що тварини так не роблять. 

Ми там були заблоковані. Ні ліків не підвозили, нічого. Але ми все життя робимо невеличкі запаси, тож харчі були, і ми з іншими ділились. Хлопці, які залишились у нашій місцевості, ремонтували електричні дроти, і люди були зі світлом і водою. А з населених пунктів, що розташовані поруч, ремонтники повиїжджали, і вони були без світла, без води, без газу. 

Ми виїжджали на свій страх, «зелених коридорів» не було. Просто пішли чутки, що скоро перестануть випускати і будуть людей тримати як живий щит. Тож ми зібралися рано-вранці. Вночі був обстріл нашої вулиці. Ми швиденько зібрались: усе, що змогли, з собою взяли в сумочку і поїхали. Виїжджали колоною і боялися, щоб нас не обстріляли, тому що перед цим був обстріл.

Коли приїхали на перший наш блокпост і побачили хлопців у нашій формі, то всі плакали. Ми пропонували їм все, що в нас було з їжі. 

Хлопці казали, що в них усе є, а нам так хотілось їх обняти і пригостити! Бо ми побачили своє, рідне. Таке приємне відчуття залишається на все життя. 

Їхали ми всі туди, де була більшість наших, у Кривий Ріг. Дуже багато людей сюди заїхали і допомагають нам. Херсон був окупований, і в інший бік ми не могли їхати. На жаль, роботи тут немає. Чекаємо на визволення, хочемо повернутись додому і почати щось робити.

Психологічно важко через відчуття, що була домівка, а тепер її немає. Ходиш, а довкола все чуже. Довго довелося все це приймати. З нашої вулиці в селі всі мешканці виїхали, і ми не знаємо, що з нашими хатами. Це дуже важко. Чи буде нам куди повернутися? 

Ми всі дуже цього хочемо закінчення війни, і я думаю, що так воно і буде: до кінця року війна закінчиться. Будемо починати все спочатку, працювати, відбудовувати, приводити до ладу нашу місцевість. Вона в нас дуже гарна. У нас два ліси, які згоріли - їх спалили. Будемо все відбудовувати, насаджувати, щоб було ще гарніше, ніж до цього. І на цьому позитиві ми хочемо повертатися додому.