Росіяни вчиняли страшні звірства у Маріуполі і сильно знущались з тих людей, які вирвались з небезпечного міста і направлялись в сторону України

Я народилася в Запорізькій області, а у 18 років переїхала в Маріуполь. Працювала економістом, згодом вийшла заміж та отримала трикімнатну квартиру. У мене народилися син і донька. У цьому році буде 40 років, як ми жили в тій квартирі. Потім почалася війна.

Мені дочка казала, щоб я виїжджала, але я не думала, що все буде так. Коли почали сильно бомбити, я чотири дні ховалася на сходах і в підвалі, поки вікна не вилетіли. Будинок розбили, дах пошкодили. 

Нас дуже бомбили. Ми десять днів були в підвалі. Вода в нас була, але зварити їсти не могли, бо боялися вийти на вулицю. Нас було шість родин. Усі були дружними, одне одному допомагали. Зять пішов на фронт, донька з онучкою виїхали в Італію. 

Я спочатку симпатизувала Путіну, а після 2014 мене ошелешило: як він міг зазіхати на чужі землі? Ніхто його в Маріуполь не кликав. Росіян чекало, може, десята частина жителів. Ми всі були шоковані тим, що він це зробив. 

Я жила біля гімназії № 1. Бомба влучила в школу. Там було 380 чоловік у підвалі. Я бачила, як вибухнуло і став горіти газ. Потім зліва загорівся будинок і навпроти - ще дім. 

Наш будинок обстрілювали з усіх сторін. Поцілили у два під’їзди, у дах. У мене кутова квартира, і відразу вилетіли вікна, балкон. Я ховалася то в підвалі, то в перегородці на сходах. І сусіди були з сьомого поверху і з п’ятого.

Найбільше шокувало, що росіяни, які називали себе нашими «братами», чинили такі звірства. Коли мене забирали волонтери, ми їхали під бомбардуванням. І я бачила вбиту жінку, по якій повзала маленька дитина. Росіяни в школу і навіть у церкву влучили, а потім в училище, хоч там нікого не було з військових. І садочок розбомбили біля нас. Чого вони мирне населення й такі заклади руйнують? Це мене більше за все шокувало. Як вони катували, я не бачила, але чула з розмов. Ми внучку вивезли і дитину, тому що була така історія, як дівчинку катували, а потім зґвалтували і відпустили. 

Спочатку у нас вимкнули опалення, а вода була. Потім вимкнули електроенергію, слідом воду і останнім – газ. Ми чотири дні взагалі без нічого сиділи. До заводу Ілліча не могли піти, бо там були вже «ДНРівці». Я приїхала до онучки, і якраз там почалися бомбування. Ми в підвалі просиділи два тижні. Багато хто був із дітьми. Це було так страшно! 

Ми дуже раділи, коли сніг був. Збирали його і туалет промивали та трішки мились. Воду нам носили якісь хлопці. Я не знаю, чи були вони волонтерами, чи ні. Потім чоловік онучки направив до мене волонтерів, і мене вивезли в Запоріжжя.

Ми виїхали о другій дня, на першому пості нас спинили. Водія витягли з машини, роздягнули і сказали лягати на землю. Ще й ногою один на нього наступив – із пропитою пикою… Стали водія роздивлятися. А він у юності наколов собі дві літери. І росіяни почали питати, що це таке. Він став виправдовуватись, а ті знущалися з нього. 

Той водій пів години стояв голий, а було холодно. Ми їхали 20 березня, тоді ще сніг був. Один росіянин потім підійшов до водія, почав фотографувати його з усіх сторін і сміятися. У багажник не заглядав, а лише на нашого хлопця дивився. 

А потім підійшов його командир і сказав: «Що ти робиш? Відпускай людей, черга велика». Водій згріб у машину одяг, і ми поїхали. Проїхали десь три кілометри, а тоді водій вийшов і його вирвало. Він весь трусився і матюкався, хоча ми до того не чули від нього жодної лайки. Потім вдягнувся. Ми дали йому водички і шоколаду, він поїв, і ми поїхали. Нас зупиняли 23 рази. Не на всіх постах так ставилися. А роздягали ще й у Токмаку. Водій лягав на капот і був у одних трусах. 

Ми приїхали, коли вже темно було, і зупинили нас якісь вузькоокі. Зі мною ще було дві жіночки і п’ятеро дітей. Солдат подивився, що багато дітей, і спитав, куди ми їдемо. Сказав, що нас далі ніхто не пропустить - краще повернутися в Бердянськ і там переночувати. Це був єдиний раз, коли я від них почула добре слово. 

Ми повернулися й переночували в Бердянську в машині. Велика машина була. Встали вранці й пішли попросити води. З нами була маленька дитина, пів року, їй треба було кашку зварити. Нам дали води попити, а більше нічого. Тоді ми зібрались і вирушили. Виїхали десь о сьомій ранку, а приїхали у Василівку вже пізно ввечері. Нас тримали дві години, поки пропустили. У машині були тоновані вікна, то водія змусили зірвати плівку.

А в «бардачку» було два моїх прапори українських. Я не знала, що так не можна. Якби знала, я б їх заховала. Росіянин схопив ті прапори і каже: «За це вас потрібно розстріляти». Я відповіла: «У вас є свій прапор, і в нас теж є». Він подивився на мене пильно, але нічого не сказав. Пішов. А прапорці забрав. 

Ми нічого не їли, поки не приїхали в Запоріжжя. Добу були голодні, годували лише нашого водія та дітей цукерками шоколадними й печивом. 

В Запоріжжі я знайшла свою сестру, яка виїхала сюди з донькою.  Ми зараз із сестрою живемо на квартирі. У нас дві пенсії.  А дочка з сім’єю окремо винаймає житло. Живемо тут і чекаємо на перемогу. Я відчуваю, що ми тут тимчасово. Про нас дбають племінники, але все одно це не дім. Тут квартира гарна, і ми отримуємо пенсію, але це все не те, воно не наше.

Мені 79 років, а сестрі 84. Ми хотіли допомагати якось, але у волонтери нас не взяли. У госпіталь їздити нам далеко, щоб доглядати за хворими. Ми сидимо вдома, в’яжемо шкарпетки. 

Здоров’я погіршилося, зір дуже впав. Пішла до лікарів, і вони мені допомогли, ліки виписали. Але потрібно робити операцію. Добре, що я з сестрою. Племінниця завжди приходить навідати нас. Син у Києві, він мені щодня дзвонить. Дочка і син мене підтримують. Хоч зараз Запоріжжя й обстрілюють, ми вже перестали боятись. Нам страшно тільки через атомну станцію. П’ємо таблетки. 

У нас менше людей, ніж у ворога, але хлопці стоять, і навіть відвойовують та просуваються далі. Вони молодці. Я завжди допомагаю їм. Я думаю, шо війна закінчиться до Нового року. 

У Маріуполь я не поїду. Там у мене квартири вже немає, її розбили, тож повертатись мені нікуди. Сестра і племінниця тут. Син каже, якщо мені буде дуже тяжко, щоб приїжджала до нього в Київ. Але поки що планую залишатися в Запоріжжі.