Сергій Вікторович не розуміє, чому так багато мешканців Попасної не хотіли виїжджати з-під обстрілів. Особливо ті, у яких були діти

Мені 52 роки, родина у нас невелика: я, дружина і дорослий син, йому вже 32 роки. Ми з дружиною проживали в місті Попасна, а син переїхав до Харкова. 

Попасна була на лінії розмежування постійно. Я їхав на роботу до школи і чув постріл. На роботі директорка нас зібрала і сказала, щоб ми всі поверталися додому, бо ситуація дуже незрозуміла. Я поїхав додому, подзвонив дружині і сказав, щоб вона також йшла додому. Ми проживали в приватному секторі, і я вважав, що там безпечніше перебувати, ніж у центрі міста, де вона працювала. Було тривожно, але ми думали, що це загострення, як було в січні 2015 року. Потім з новин стало відомо про Київ, про наступ із півдня, тому ми захвилювалися. 

Невдовзі до цього повернувся в місто мій батько з окупованої території. Влітку він лежав у лікарні, йому потрібно було вживати препарати для серця. Я їх купити не зміг, але це не було критично, бо вони були для підтримки. Але криза з ліками у місті вже відчувалася. 

Вода і опалення для нас не були проблемою, бо є колодязь і пічне опалення. Запас продуктів у нас був достатньо великий, єдине – хліба не було. Ми декілька днів просто пекли коржі. Ще ми могли топити грубу, кожен день помитися, приготувати свіжу гарячу їжу, тому в нас ще було більш-менш нормально.

Моя сестра тоді працювала в Києві, а її дві дорослі доньки в Попасній перебралися до дідуся з бабусею у багатоквартирний будинок. 

Десь 3-4  березня ми зайшли до них, а там холодно, опалення немає в квартирі, води немає. Ми їх забрали до себе. У нас уже світла не було: перебивали вибухами. Спочатку його відновлювали, а потім, числа 10, електрика повністю в нашому місті зникла.

Будинки на сусідніх вулицях руйнувалася, під обстріли потрапляли багато разів ще в 2015 році. Ми жили в таких умовах, що до цього трішки звикли. Чоловік сидів у кімнаті, а в сусідню кімнату залетіла касета. Будинок був дерев’яний - розпочалася пожежа. Чоловік вискочив. Коли я підійшов, то все весь будинок палав. Людина в чому вискочила, в тому була. Я знаю, що він потім перебрався до сусіда свого. Тобто, в один момент все може бути зруйноване, людина може загинути. Оця вся небезпека напружувала. 

Шокувало, що багато мирних мешканців на іншій стороні Попасної гинули, і їх просто прикопували вдома. Земля була мерзла, багатьох кидали у воронки з-під вибухів. 

Ще більше шокувало небажання деяких людей виїжджати з міста. Особливо тих, у кого були діти. Тих, які сиділи і страждали, але чекали, що зайдуть росіяни. Вони дочекались. Мені не зрозуміло, чого вони чекали. 

Ми виїхали 16 березня, а люди там сиділи ще квітень. Туди приїжджали волонтери, привозили щось від рідних, передавали гуманітарку від нашої міськради. До людей доїхали, пропонували їх вивозити, а люди не хотіли виїжджати – оце, чесно кажучи, шокувало.

Перед тим, як ми виїхали, по пострілам російської артилерії я зрозумів, що вони вже зайшли до міста. Зв'язок уже був не всюди: треба було підійматися на більш високі місцевості, щоб кудись додзвонитися. Я додзвонився сестрі, і попросив, щоб вона знайшла, хто вивозить із Попасної. Вона по оголошенню знайшла перевізника, я з ним на наступний день з пагорба зв'язався. 

Мені заробітна плата приходила на картку, і в мене була там ціла зарплата, яку ми не витрачали до цього. Тобто, у нас були деякі гроші, але великих запасів не було.

Виїхали з сумками я, дружина і дві племінниці. Що можна було вивезти в руках, те вивезли. Взяли особисті документи, а документи на будинок уже було нікуди брати - заховали там. 

Ми виїхали в Бахмут. Там можна було зупинитися на декілька днів, але ми не бачили в тому сенсу. Взяли таксі і поїхали до Слов'янська, звідти евакуаційним потягом поїхали до Дніпра. Там я подзвонив до військкомату, до ТРО, але мені сказали, що місць немає, ви не потрібні. 

Житло там дуже дороге, саме місто велике і розтягнуте, ми там незручно почувалися. Коли ми були вже на вільній території, син нам подзвонив і запропонував їхати до Черкас. Там його знайомі згодні нас пустити на квартиру.

У Черкасах я знову пішов до військкомату. Там мене взяли на військовий облік і сказали, що поки що я не потрібен. Тоді ще черги були, був такий час.  Місцева адміністрація розселяла таких ВПО, як ми, по гуртожитках. До червня ми жили в тому гуртожитку безкоштовно. За цей час дружина знайшла собі роботу, у нас відновилася робота в школі онлайн, ми кінець навчального року завершили.

Я ще був класним керівником випускного класу - ми організовували видачу документів своїм дітям. Заповнили і видали атестати всім, хто був на території України.

Трошки попрацювали, отримали зарплату, відпускні, і ми винайняли квартиру. Потім в Черкаси з Харкова син з дружиною перебралися, тому що безпечне місце, обстрілів дуже мало на відміну від Києва, ціни на житло більш низькі, є робота для дружини. Все нас влаштовує.

Звичайно, миру хочеться, але на яких умовах він буде? Якщо цей мир буде просто придушенням українців, якщо тут буде росія до Льовова, тоді я не бачу свого майбутнього в цій країні. Я викладаю історію, тому більш реалістично дивлюся на речі. Зараз у росіян дуже вигідна позиція і вони не обмежаться тим, що в них є. Це - надовго. 

Хочеться відновлення України по всіх межах, в яких вона є, і щоб зник наш агресивний сусід. Мене цікавить, щоб вони на нас не могли нападати. Дуже хочеться повернутися додому, взяти участь у відновленні свого регіону і краю, незважаючи на мій вік. Хотілось, щоб був професійний уряд в країні, який займеться цим відновленням, організує його, щоб ми менше займалися популізмом. Люди у нас були освічені, працьовиті. Донбас мав свою специфіку. Якби Україна повернула свій контроль і професійно займалася розвитком, Донбас мав би великі перспективи. Навіть незважаючи на необхідність розмінування, ми б змогли відновити Україну.