Сім'я пенсіонерів працювала на своїй землі і не знала ні в чому нестачі, доки не прийшли окупанти. Все майно вони виносили з хат і вивозили своїми КАМАЗами

Мені 64 роки, інвалід другої групи. Жінка-пенсіонерка, син. Жили в селі Новозлатопіль. 

Росіяни зайняли наше село. Стояли за селом, а тут виставили БТРи, ходив патруль. Я вийшов, розпитав, звідки вони. Були з Дагестану та Волгограда. Вони тільки декілька днів побули. 26 числа українці їх зачистили. Бій був, ми в погребі сиділи. Уночі тільки вилізли, затопили плиту. Світла не було. 

До нас прийшло чоловік вісім, це була спецура їхня. Ми побачили білі пов’язки. Обшукали вони дім, усе обдивилися. Взяли з погреба мішок картоплі, банку м’яса. Жінку налякали. І ми 28 числа зранку склали деякі речі в машину, дім не замикали, так лишили. Нащо його замикати? Навпроти нас жінка замкнула і поїхала, то росіяни гранатою підірвали двері. 

Сусід трохи далі жив, наглядав за домом нашим. Там жили росіяни, потім виселилися. Я бачив у травні на відео з безпілотника наш дім. Село розбите, там зробили танковий полігон. 

У нас не було зв’язку, Інтернету, світла. Взагалі незрозуміло, що робиться в Києві. Тільки в машині міг радіо послухати й щось дізнатися. 

Ми в сільській місцевості проживали, то у нас усе було. Нема світла – топимо пічку, їсти варимо. З водою була проблема, але весною балка тече, там брали воду. А питну – зі свердловини від генератора. Коли я вже поїхав, то, кажуть, гірше стало. Я недавно бачив секретаря нашої сільради, вона сказала, що там 30 чоловік живуть. Я не знаю, як вони там виживають уже сім місяців.

Сім’я моя аж так не постраждала, якщо не рахувати, що з дому все винесли. До хати КАМАЗ під’їхав, завантажили все, забрали мої два трактори, інвентар, комбайн. Лишився я на одній пенсії. В мене така пенсія, що я міг її за день витратити, а тепер розтягую на цілий місяць. Слава Богу, що не купив пальне, бо сусід купив - то вони заправляли свою техніку в нього - солярку всю забрали. Село пограбували повністю.

За новинами слідкую щодня, за Харківським напрямком. Зв’язуюся з гуляйпільцями. Кажуть, там побито все. Жінка говорить: «Може, поїдемо подивитися? Раптом щось залишилося». 

Люди консервацію закопували в городах, а росіяни взяли міношукачі та все познаходили. Понапивалися, стовпи позбивали. Молоді, по 22-25 років. Усе пограбували, винесли холодильники та морозилки - барикаду з них зробили, бо боялися наступу.

Росіян спочатку вибили, а вони потім знову прийшли. Тоді й загиблі в нас були, а вони не віддавали тіла. Потім уже якось домовилися, та в одному місці всіх поховали. У хлопців навіть документів немає - тільки позивні попереписували. Може, колись село звільнять і стане зрозуміло, хто вони були. Там дев’ять чоловік поховані. А «ДНРівці» навіть із мертвих взуття знімали й тут же надівали. 

Я зразу поїхав на Гуляйполе, а ті, що після мене вибиралися, спочатку на Кам’янку, там брали довідку в їхньої влади, а тоді їхали на Мелітополь через Василівку. З нашого села я останній виїхав зразу на на Гуляйполе і на Запоріжжя.

Навіть не знаю, яким наше життя буде. У мене й раніше була пенсія, але я нею не користувався. Ми з сином працювали, нам вистачало. 

Я вже на пенсії. Для нас навіть померти – проблема. Жінка каже: «Ми ж навіть не знаємо, де нас ховатимуть». Я чув, адміністрація каже, що деякі села не будуть відновлювати. А наша молодь каже: «Куди ми поїдемо? Школу розбили, магазини розгромлені, всі будинки зруйновані».