Щоденник війни: «На очах в онучки Ганнусі вбили маму»

Ранок 24 січня 2015 року, начебто нічого не віщувало біди. Але цей день виявився найстрашнішим і найжахливішим. Відбулася дика трагедія в Маріуполі, у мікрорайоні Східний – там, де ми живемо.

Ніколи не думали, що в цей мирний час відбудеться таке. Десь о 9 год 30 хв почалося таке! Справжня війна. Стрілянина з усіх боків, навколо все гриміло, летіли осколки. Це було жахливо.

За кілька секунд ця війна забрала життя людей, дітей залишила сиротами. Багато людей зазнало поранень. Це горе не обійшло і нас.

Вони були вдома удвох. Онучку поранило. Ані було тоді три роки, але вона розповідала: «Коли мама впала, я говорила: «Мамо, мамо, мамо». Але вона нічого не відповіла».

Аня була вся в крові. І під дверима стояла та плакала. Сусіди забрали її до себе.

Швидка допомога вже не брала, тому що осколки відразу в легені мами влучили. Її сусід повіз до лікарні. Ми сподівалися, може, станеться диво. Але Марина була мертва. Серце заливалося кров'ю. Ми плакали, Аня плакала і кричала: «Хочу до мами! Хочу до мами!»

І ще вона розповідала: «Якби мама послухалася мене, вона була б жива». Вона просила маму сховатися, але Марина не думала, що в кімнаті може вбити.

Аню повезли до лікарні. Зашили їй рани. Аня сильно плакала і весь час говорила: «Хочу до мами».

У квартирі все було розбито. Всюди були скла, були побиті двері. Ліжко, диван, де спали мама з Анею, шафа, двері, взагалі все. Перебувати в цій квартирі неможливо. Ми всією сім'єю поїхали жити до доньки.

Аню возили щодня до лікарні на перев'язування.

Марину поховали. Це таке горе, що всього не напишеш, не можна передати словами.

Стрілянина не припинялася жодного дня. Ми ховалися в підвалі. Було важко.

Щиро-щиро дякую Рінату Ахметову за його доброту, чуйність. Це єдина людина, яка допомагала і допомагає у важкий час продуктами й медикаментами. Також він допомагав нам. Щиро дякую йому.

Оскільки в Маріуполі немає дитячої нервової хірургії, поїхали до Кропивницького. Там живе дідусь мами. Ми з нею лежали в міськлікарні. Ані вирізали осколок. Аня не забувала маму і весь час хотіла до неї. Додому приїхали за кілька місяців.

Нам вставили вікна, але все одно було страшно заходити у свою квартиру. Все нагадувало про трагедію.

2016 

З Анею працювали психологи.

Але все одно, Ганнуся була замкнутою дівчинкою, навіть зі своїми однолітками. Але ось нам запропонували путівку. Завдяки Рінату Ахметову ми поїхали до Запоріжжя, у санаторій «Великий Луг». Ганнуся зраділа. Вона сказала: «Бабусю, я ніколи не була в санаторії. Тільки шкода, що немає мами, що її вбили». Вона ніколи не забувала її.

У санаторії Аня поправилася, познайомилася з подружками. Стала трохи веселіша. Ходили на процедури, гуляли лісом, ходили до річки. Ані подобалося займатися у спортивному залі, робити масаж, у сольовій кімнаті.

Дуже дякую Рінату Ахметову за це задоволення.

Коли приїхали додому із санаторію, всі помітили, що Ганнуся змінилася. Аня почала вітатися з сусідами, гратися на майданчику з дітьми, перестала бути замкнутою, стала веселіша.

2017

Ганнуся ще підросла. Маму ніколи не забуває. Іноді плаче. Не передати, що відчуваєш у цей момент.

Аня ходить у садок. Вихователі люблять Ганнусю, і вона їх. Грається добре з дітками.

Настав Новий рік – і Ані привезли подарунки від Ріната Ахметова. Дуже дякую

Ми бажаємо, щоб був на землі мир, ніколи не було війни. Щоб люди не знали горя, бід. Щоб діти не залишалися сиротами, щоб у них були мама і тато, щоб діти були веселими й життєрадісними. І ще. Щоб усі люди жили в достатку, не було злиднів.

Я і мама

Усміхаюся я, як мама,

Так само суплюся я вперто.

У мене такий самий ніс

І такий самий колір волосся.

Зростом нижча я, але все ж,

І очі у нас схожі.

Навіть тато мені сказав:

«Просто мамині очі!»