Хіміч Дарина, 10 – Б клас, Харківський ліцей № 97

Вчитель, що надихнув на написання есе: Медведєва Галина Михайлівна

"Війна. Моя історія"

Що для мене війна? Війна для мене – страх. Страх, коли над головою летять літаки, а ти не знаєш, де вони скинуть свій небезпечний вантаж, і що буде далі. Війна для мене –  віра, яка допомагає вижити в цей складний час.

Зараз я згадую своє щасливе дитинство, довоєнне. Тільки зараз, проживши майже 600 днів війни, я розумію, що ми всі  були щасливі, бо не знали, що таке війна.

Вона постукала у вікно моєї квартири прохолодного 24 лютого. Той день назавжди залишиться в моїй пам’яті. Мені інколи здається, що той страшний день триває донині, а наступним буде День Перемоги!

Того ранку ми не зрозуміли, звідки лунають вибухи. Усі люди вийшли на вулицю. Плакали діти, жінки. Усі були розгублені, бо не знали, що робити.

У  нашому під’їзді живе Віктор Павлович, військовий. Коли він вийшов на вулицю, жінки з надією запитали в нього : « Що це?» Він тихо відповів: «Війна».

Мені здалося, що земля вислизнула з-під наших ніг. Почалася паніка. Сусіди розділилися на двоє. Одні вирішили терміново тікати, інші – залишитися. У той час я відчувала страх, бо хотілося заховатися так, щоб тебе ніхто не знайшов. Реальність була жахливою. Того морозного лютневого ранку повітря було насичене страхом. Люди щось купляли в магазинах, усе без розбору. Багато містян стояли в чергах до банкоматів. Десь з обіду багато наших сусідів уже від’їжджали з Харкова. Ми теж вирішили поїхати до прабабусі в село. Усі сподівалися, що через декілька днів це жахіття завершиться. Ситуація здавалася нереальною в ХХІ столітті! У час новітніх технологій не може бути війн! Тоді так думала переважна більшість українців.

Але, на жаль, як показав час, російські військові не розділяли цієї думки. Вони не дають нам спокою ось уже майже 600 днів.

Для мене це дні тваринного страху і життєво стверджуючої віри, бо без неї, мабуть, я не вижила в часи лихоліття.

Ми їхали з Харкова, лунали вибухи. Здалося, що потік був безкінечним. Усі поспішали покинути рідне місто, бо в ньому уже чатувала смерть.

Смуга дороги зустрічна була майже порожня. По ній летіли деякі автомобілі. Зараз я думаю, що по ній назустріч смерті їхав і чоловік моєї тітки, Глущенко Сергій Олександрович.

Чудовий чоловік, люблячий батько. Він працював головою сільради. Односельці дуже поважали його, тому тричі обирали на цю посаду. Він багато зробив для села: вуличне освітлення, дитячі майданчики, дорогу до міста. Усе життя він жив для інших. Тому і полетів до Харкова, щоб захищати місто. Пізніше ми дізналися, що він вступив до загону територіальної оборони, зараз це 113 бригада. Побратими розповідали, що вранці їм видали бронежилети. Дядько дуже довго обирав, мабуть, йому хотілося надійного захисту. Кажуть, що він врятував бійців, коли був авіаналіт, всі були в автобусі, розгубилися. І тільки дядько закричав: «Усі з автобуса!».

Хлопці негайно вискочили, і за мить снаряд влучив у автобус. Він згорів. Я думаю, що так сталося, бо дядько був набагато старший за інших солдат. Йому назавжди залишиться 49 років.

Коли ворожі танки зайшли в Харків, дядько Сергій разом з побратимами був в окопах. Їм видали один автомат на двох. Проти танків… Був нерівний бій… Бронежилет не врятував… Серце стискається від болю. Пам'ять про дядька Сергія назавжди залишиться в моєму серці.

Бо це завдяки їм, тисячам  патріотів, ми відстояли рідне місто. І я маю змогу повернутися додому.

Я вірю в нашу Перемогу! Вірю, що вона настане! Бо тисячі людей загинули, щоб ми жили. І ми повинні бути гідними їхньої пам’яті,  бо герої не вмирають, вони живуть доти, доки є пам'ять про них!