Климович Марина, 15 років, Курахівський опорний ЗЗСО № 5

Мабуть, не досить доречно розпочати текст наступними словами, однак я розпочну саме так. На теперішній час я щаслива людина, чого не можна сказати про сім з половиною років тому! Напевно, я досі не усвідомила всю повноту нещастя, яке принесли воєнні дії.

Моє маленьке та тихе містечко Мар’їнка, про існування якого майже ніхто не знав, вмить стало відоме на всю країну та навіть за її межами.

Кожного дня з новин лунала назва мого міста, та на жаль, не в найкращому контексті. Мар’їнка прославилася не своїми здобутками чи досягненнями, а болем, розпачем, щоденними обстрілами, що несли з собою людські втрати, зруйноване житло та інфраструктуру. 

Період, на який припала для мене війна – кінець першого класу.

Для мене та таких дітей, як я, так і не пролунав останній дзвінок. Я не завершила навчальний рік у танцювальній школі.

Мої батьки в швидкому темпі зібрали необхідні речі та відвезли мене, моїх прабабусю та прадідуся до бабусі, подалі від мого міста. Я хвилювалася за батьків, бо вони залишилися в неспокійній Мар’їнці.

Я не можу сказати, що війна якось змінила моє життя, вона його повністю припинила та розпочала зовсім нове.

Я втратила своє житло зі своєю кімнатою, улюбленими іграшками, книжками та навіть облаштоване мною зручне ліжечко.

Восени 2014 року у моєму житті з’явилося нове мирне місто, нова школа, вчителі, однокласники та друзі. Ми з родиною неодноразово відвідували місто Мар’їнку, проходили повз колись нашого будинку. Моє серце переповнював смуток та пригнічення.

Я з розпачем дивилася на занедбану пісочницю з лавами, які змайстрували мої та мого друга батьки, на повалені від снарядів берези, що оточували наш гральний майданчик, а наш шпигунський намет взагалі зрівнявся із землею внаслідок обстрілів.

Я розумію, що звичне життя для мешканців, що залишилися в Мар’їнці, на жаль, ніколи не повернеться.

Однак що стосується мене та моєї родини, можу сказати наступне. Я щаслива, що всі ми, в першу чергу  живі та живемо наразі в мирі.  У нас не опустилися руки, батьки працюють, я навчаюсь, поряд з нами наші рідні прабабуся та прадідусь. Ми живемо повноцінним життям, уміємо радіти та бути щасливими, однак події війни та нашого минулого життя назавжди залишаться в нашій пам’яті.