Ми втратили все – майно, житло, близьких людей. Починати життя з початку – це випробування не для всіх, нам це було дуже складно.

Ми були вдома, збиралися на роботу та до школи. Це не було несподіванкою – ми жили недалеко від фізичної лінії фронту в напрямку Широкіно, де всі 8 років тривали сутички. Сподівались, що нам, як і в 2014 році, пощастить відстояти місто.

Ми ніколи не говорили про це, дитина просто дивилася навколо і все розуміла. Я досі не можу до кінця сказати, що лише 12 однокласників залишилися на зв’язку, решта – невідомо.

16 березня ми сподівалися сісти на евакуаційні автобуси з драматичного театру, але не очікували, що це буде так небезпечно.

Дочка має депресію, їй важко спілкуватися з однолітками. Вона багато що бачила та розуміє, але діти її віку цього не усвідомлюють.

Голод, відсутність їжі, води, газу, світла, зв’язку… 15 градусів морозу, відсутність житла.

Для мене символом виживання стала запальничка. Від неї залежало, чи будемо ми теплі, чи зможу підігріти воду або щось приготувати. Віддати її я не могла – це спогад і символ життя для мене. Тримаю її в руках кожен день. Ще вода з рідної хати, яку ми набрали, коли збирали тривожний чемодан. Не піднялася рука випити, хоча місяць жили без води.