Ми жили з донькою вдвох. Я - одинока мама, яка сама виховує дитину. Через війну ми втратили житло, я втратила роботу.

Дитина зазнала сильної психологічної травми через обстріли та адаптувалася на новому місті дуже важко. Вона і зараз лякається гучних звуків, не може залишатися вдома сама та часто хворіє.

Ми були вдома у своїй квартирі. Рано вранці я почула гучні вибухи, а дитина ще спала. Потім нам повідомили, що на роботу виходити не можна - почалася війна. Ми цілий день просиділи вдома, я збирала речі, як у 2014 році, коли вже були бойові дії у нашому регіоні. Постійні сирени й вибухи лякали нас обох. Дитина дуже плакала і нікуди мене не відпускала.

Вона сама чула вибухи і питала, що відбувається. Я говорила правду, бо ніколи не обманювала її.

Найстрашнішим був момент, коли вночі вимкнули сирену, а пролунали вибухи. Ми не були готові й не знали, що робити. Укриттів чи бомбосховищ у нашому місті не було, тож ми просто сиділи у коридорі й молилися. Дитина тулилася до мене й плакала. Тоді я прийняла рішення виїхати — заради безпеки дитини.

Через це стан доньки дуже погіршився. Після приїзду в Івано-Франківськ вона пройшла курс психологічної допомоги. Проте тривожність знову зросла, і ми знову звернулися за підтримкою спеціалістів.

Коли почалися обстріли та закрилися магазини, їжі доводилося вистачати лише на запаси, вода подавалася раз на три дні по одній годині. Всі речі, з якими ми покинули дім, вмістилися лише у два шкільні рюкзаки доньки.

Попри все, ми намагаємося виживати, підтримувати одне одного та зберігати віру, що з часом зможемо відчути безпеку й спокій.