Пам'ятаю, що я тоді дуже пізно лягла спати, бо була вагітна. О п’ятій ранку подзвонила мені сестра і сказала, що почалася війна. Сказала: «Збирай речі, будемо евакуюватися». Але ми на той момент ще не розуміли до пуття, що нам нема куди евакуюватися. 

Найбільше шокував страх дітей, коли ракети над головою летять. Сиділи в сирому підвалі годинами, від цього хворіли. Це страшно було. У принципі, їжі нам вистачало, бо в нас така сім’я, що звикла запаси робити. 

Евакуювалися ми доволі швидко, хоча з першого разу в нас не вийшло. А на наступний день евакуювалися. Я була вагітна, і нас пропустили. Я їхала зі своєю сестрою, з молодшим братом і племінниками. 

Із нами ще їхала сусідка, і вона мене дуже підтримувала. А в дорозі, звичайно, дуже складно було, хоча я старалася триматися. 

У мене тоді вже був восьмий місяць вагітності, мені дуже тяжко було, я переживала, щоб у дорозі нічого не сталося.

Щодо майбутнього - навіть не знаю. Немає жодних планів, жодних сподівань. Як буде, так і буде. Надіюся, що всі залишаться живі та здорові.