Груша Ірина, 10 клас
Сокальський ліцей №3, слухачка КЗ «Сокальська Мала академія наук учнівської молоді імені Ігоря Богачевського»
Вчитель, що надихнув на написання есе: Мусій Світлана Степанівна

Війна. Моя історія

Швидкоплинність людського життя вражає, іноді ми не помічаємо, як проходять дні, минають місяці і навіть роки. Люди завжди мріяли, і це завжди приносило задоволення, бо ми сподівалися на краще, надіялися на зміни у власному житті, очікували чогось незвичайного. Однак за мріями підкралося велике розчарування, неприємна несподіванка. Ще вчора ми були на сьомому небі від щастя, а сьогодні – проливаємо ріки сліз.

Війна завжди була чимось далеким та абстрактним для мене, доки вона не стала реальністю. Цей день, коли я усвідомила, що почалася війна, назавжди залишився в моїй пам'яті. Було це весною 2014 року, коли наша країна, Україна, стала свідком агресії Російської Федерації. Тоді я ще була зовсім маленькою, але чудово розуміла, що війна завжди асоціюється з кровопролиттям, жорстокістю, втратами та злом. Вона, ніби чума, забирає сотні, тисячі життів, залишаючи по собі пустоту. Як на мене, у кожного з нас в такий період залишаються невиліковні рани на серці.

Моя свідомість про війну різко змінилася саме в той день, коли я дізналася про анексію Криму. Що цей день означав для мене? Він означав, що війна не є віддаленим конфліктом в іншій країні, а стала частиною нашої реальності. Я відчула страх та обурення, дивлячись, як частину нашої країни незаконно окуповано. Відверто кажучи, я ніколи не могла й подумати, що буду жити в такий період історії, коли проливатиметься кров, руйнуватимуться лікарні та школи, а маленькі діти залишатимуться сиротами. Слухаючи розповіді свого дідуся, я з хвилюванням та страхом колись уявляла загрозу голоду та тисячі смертей. На превеликий жаль, тепер нам усім доводиться бачити це жахіття на власні очі.

Для моєї родини цей день також став шоком. Ми були занадто звиклі до миру та стабільності, і раптова загроза війни змінила наше мислення та плани. Ми почали обговорювати можливість евакуації, якщо конфлікт погіршиться. Для нас це означало надто багато невідомого, але ми відчували, що повинні були бути готові до будь-яких обставин.

Початок повномасштабної війни в Україні відзначився ростом напруги та обмеженнями нашого звичайного життя. Населення було налякане, і це вплинуло на нашу щоденну поведінку та психологічний стан. Ми стали більше цінувати безпеку і ті значущі речі, які раніше, можливо, вважались за звичайні. Навіть у людей, які живуть на відносно спокійних територіях, немає спокою, немає миру в душі. Аналізуючи життя людей до і після війни, я починаю розуміти, яким різним було наше уявлення про щастя, про добро і зло. Раніше ніхто не думав про можливі повітряні тривоги, байдуже ставився до необхідності збереження чи оснащення укриттів. Це було дивним та незрозумілим для всіх нас. Той, хто колись не читав газети, не цікавився останніми новинами, зараз відслідковує інформацію всіма можливими джерелами.

Для багатьох моїх земляків війна стала справжнім випробуванням. Багато з них стали добровольцями в армії або долучилися до різних благодійних організацій, щоб допомогти постраждалим. Важливо, що молодь не стоїть осторонь, не спостерігає та не очікує чогось нереального. Я з зачудуванням спостерігаю, як вона готова віддати не тільки свої знання, обізнаність у сучасних технологіях, а й найцінніше, що є – життя. І це вражає.

Війна стала частиною нашого життя, вона змінила нас. Важливий урок історії у XXI ст. отримали не тільки ми, але, думаю, і Європа, бо надзвичайно дорогою ціною, життям українського цвіту, вдається виборювати життя, право на існування, спокій та мир. Наше життя вже не буде колишнім, ми навчимося цінувати його і бути разом, одним неподільним цілим. Моральні цінності, закладені у будь-якій людині, але для нас, українців, незмінними залишаються родина, Батьківщина й свобода. Вся наша нація піднялася і гордо бореться за рідну неньку Україну. Саме уроки минулого, уроки сьогодення для кожного з нас повинні стати уроками майбутнього.