Шаповал Кароліна, 10 клас, Смілянська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів №12 Смілянської міської ради Черкаської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Семенога Людмила Дмитрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

За вікном лив сильний дощ. Краплі стрімко стікали по шибці , створюючи заспокійливий ефект. Я зручно влаштувалась у себе в ліжку й провалилась у сон.

Розплющивши очі, зрозуміла, що лежу на холодній землі. Замість блакитного неба - біле тло, на яке боляче дивитись. Навколо не було нічого: ні предметів, ні людей - тільки рівна лінія горизонту.

Я спробувала підвестися, аж раптом до мене заговорив якийсь голос. 

– Сьогодні рівно тисяча днів від початку війни. Подивись на історію однієї дівчини та зроби висновки. 

Я перестала відчувати землю під ногами та бачити що-небудь. М'яке біло-блакитне сяйво огорнуло мене й перенесло до якогось будинку. Мої руки не могли торкатися предметів, тому я пройшла, як привид,  через зачинені двері до будинку. 

У домі тиша. Тільки із дальньої кімнати чулося мирне сопіння. Продзвенів будильник, який був проігнорований, а  потім пролунали вибухи... Із кімнати вибігла дівчинка, риси обличчя якої я не могла розгледіти. 

– Мамо, що це? Що відбувається? 

  Відповідь крутилась на язиці, проте я не могла вимовити жодного слова.

З іншої кімнати вийшла жінка, що також не до кінця розуміла ситуацію. У вітальні чоловік ввімкнув телевізор, де по новинах повідомили про початок війни. Усі запанікували й почали збирати якісь речі…

Я заплющила очі й мене знову перенесло у часі. Похмура погода за вікном..  А я в тому ж домі, але ситуація інша: біля виходу стояли злякані люди, а біля них пакети з речами. 

До будинку зайшли дві дівчинки, яких я могла відрізнити лише за зачісками. В однієї дві світлі довгі заплетені коси, а в іншої – зібране у хвостик темне волосся. Другу дівчину я вже бачила раніше.

– Мабуть, ми виїдемо звідси. Спочатку до села, бо там безпечніше, а далі – за кордон. У мене є там родичі, – мовила світловолоса. 

– Я не знаю, що буде далі. Сподіваюсь, ми ще зустрінемося з тобою, – сказала інша та обійняла подругу. 

Біло-блакитне сяйво знову з'явилось перед очима та перенесло мене. Тепер я бачила жінку, що говорить по телефону, та дівчинку, яка сиділа й чекала кінця розмови. Діалог скінчився, і мати почала переказувати все дитині.

У них був шанс виїхати за кордон, який не можна було втратити. Наступного дня вони поїхали спочатку до друзів, а потім гуртом вирушли до кордону. 

І тут у моїй голові пролунав голос: «Що я накоїла, чому погодилась виїхати до іншої країни?» Кілометрові затори, зупинки біля АЗС, поганий зв'язок – все це додатково перемішувалось з панікою. 

Далі я опинилась біля нового будинку з багатьма людьми всередині. Хтось заносив та розкладав речі, інші допомагали готувати обід, а дівчинка, за якою я спостерігала, самотньо сиділа в кімнаті та комусь писала в телефоні.

На вулиці прекрасна сонячна погода, проте від цього в душі світліше не стало.

Потім я побачила короткі уривки із подальшого життя дівчинки. Вона попрощалась зі своєю мамою, яка поїхала назад в Україну, бо потрібно працювати.

Далі був її перший день у школі, де мало хто звертав на неї увагу, а мовний бар'єр тільки погіршував ситуацію. Дівчинка не могла довіритись комусь вдома, бо її не завжди розуміли.

Постійні сварки із мамою по телефону ще більше пригнічували. І вона вирішила: я їду додому! 

Повернувшись в Україну, дівчина зрозуміла, що змінилась та загубила себе. Проте згодом все-таки зібрала всі пазли своєї душі й віднайшла своє «Я».

Тепер я дивилась вже на щасливого підлітка.

- І як тобі? - несподівано промовив голос. 

- Дівчинка стала сильнішою за цей час, я пишаюсь нею. 

Наступної миті я прокинулась. За вікном перестав лити дощ, біля мене спав мій пухнастий кіт. Після сну залишились дивні відчуття, тому що... 

Ця дівчинка - я. Це була моя історія.