Мене звати Олена Михайлівна. На початку війни діти були в окупації. Виїхати не було можливості, бо нікого не випускали. Діти залякані, бо отримали стрес від необхідності спілкуватися з озброєними окупантами. Декілька разів на них направляли зброю. Після виїзду син на нервах почав багато їсти, донька навпаки практично перестала їсти. Син та донька перестали виходити з дому, спілкуватися з однолітками. Вони стали колючими, занурилися в себе, весь час проводять у гаджетах. Вони перестали чимось цікавитися, хоча до війни син займався футболом, а донька танцями.

Зараз ми мешкаємо у Запоріжжі, де тривоги лунають майже цілий день та ніч, декілька разів вибухи були поруч з нами.

24 лютого 2022 – це був звичайний день. Мы збиралися на роботу, діти до школи. Несподівано зателефонували із школи і повідомили, що уроки відміняються,  бо почалася війна. Діти почули розмову і були трохи налякані.

Найстрашнішим був день, коли окупанти зайшли  у наше село. Біля нашого двору приїхала колона танків. Діти бачили їх з відстані 1 метр, це було жахливо. Не було, куди сховатися. Ми боялися виходити з дому, підходити до вікон, запалювати свічку. Бо повз нас їздили спочатку танки, а потім окупанти зі зброєю на викрадених в селі автомобілях.    

На початку війни не було світла, води, їжі. Магазини не працювали. Ми вимушені були  менше їсти. Воду отримували, розтоплюючи сніг. Ліків також не було.

Для дітей і для мене це великий стрес. Ми інколи приймаємо транквілізатори та відвідуємо психолога.