В блокадному Маріуполі людям, крім страшних обстрілів, довелось ще й терпіти страшний холод і голод. Ділились харчами, які залишились, але хліба не бачили дуже довго

Я з Маріуполя, з Приморського району. Втратила чоловіка в листопаді 2021 року. Це було горе, я ще з ним не змирилася, і тут – початок війни. Моїй старшій доні 40 років 24 лютого виповнилося. Внук ночував у мене. Я почула вибухи в Маріуполі й зрозуміла, що це щось страшне. Відкрила інтернет і побачила, що розпочалися воєнні дії. Подзвонила старшій доньці, привітала з ювілеєм і сказала, що в нас війна. Подзвонила молодшій доньці, вона в порту працювала. Запропонувала зібратися всім у мене в одній хаті, жити разом. 

Після обіду всі зібралися в нас. Склали документи і все, що необхідно. Підвал у нас був поганий, і ми попросилися до сусідів через дорогу. Разом підготували їхній підвал. Стали бігати туди. У нашому районі ще не так страшно було. Вибухи було чути зі Східного району Маріуполя. Почали перших біженців привозити. Я зібрала постіль, якісь теплі речі й віднесла квартальній,  щоб вона відбирала та відвезла біженцям. Хлопців сусідських почала агітувати збирати порожні пляшки на «коктейлі Молотова».

Ставало все гучніше. Ми бігали з підвалу до хати й назад. Продуктів у нас трохи було, заготовляли ж на зиму. І закрутки були, і картопля, і цибуля. Хліба вже не стало, сухарі були. Тоді вже й газу не стало. 

Світло почало пропадати. Дітвору по підвалах тягали. Онукам було на той момент сім та вісім років. Бігали з ними туди-сюди. 

А тоді свати приїхали, сказали, наче в них тихіше. Ми покинули хату, зачинили й перебралися до них у будівлю п’ятиповерхову. Ніч там переночували. Був приліт, стрілянина кругом. Дуже страшно. Горіло депо тролейбусне. А додому ж однаково треба бігти, бо собака вдома. 

Понад садочками, понад будинками прибігла додому, собаку швидко нагодувала – і давай тягати дрова, які ще чоловік покійний напиляв для шашликів. У пакет дрова і ще щось покидала, «кравчучку» знайшла, води назбирала дощової. Як був дощ, то накапала вода. Сусіди повибігали: «Тітко Катю, що довкола хоч робиться?», а в нас радіо було на батарейках. Я кажу: «Київ стоїть. Літаків уже більше сотні збитих. Чекаємо переговорів. Тримається Україна». За тачку – і бігом знову до дітей, до сватів. 

Добігаю, а там в кооператив гаражний вже влучили. А згодом і у сватів страшно стало. Люди пустили нас у квартиру на першому поверсі, що стояла порожня. Думали, там хоч тамбур безпечніший, і там хоч якось пересидимо. Сподівалися, що ось-ось усе закінчиться. 

Холодно, морозно було, ще й сніг випав. Я на вулиці збирала сніг у відра, щоб хоч змивати туалет та посуд помити. Люди вже вогнища палили, на вогнищах готували. Ми на одному дивані в кутку одягнені спали. 

Літаки гудуть вночі. Я кажу: «Ну хіба в тамбурі ми від «Градів» заховаємося? А від бомб? І від бомб не врятуємося». Як гахнули по пологовому! І наша будівля захиталася. Глянеш у вікно – це ж просто страх! Магазини розбиті вщент. Люди вже, мабуть, від безвиході, з магазинів тягнуть і на вогнищах готують. 

Правда, дружно все було. Люди згуртувалися: хтось дрова носив, хтось іще щось робив. Діти по воду ходили на криницю, за мечеть. Раз пішли – немає і немає, а ми все виглядаємо. Дочка з зятем сказали: «Мамо, ти не ходи сама», і пішли. Аж коли повертаються. Питаю: «Боже, що ж сталося? Чому так довго?», а вони кажуть, що хлопці з «Азову» приїжджали набирати воду. Усі їх пропустили, а вони багато води набирали. 

А тоді вже почули, що й до нас обстріли наближаються. Уже квартиру розбили у дочки однієї, потім в другої. Треба кудись виїжджати. Сватам кажу: «Давайте поїдемо на Білосарайку. У нас дача хоч і маленька, холодна, та, може, пересидимо там». Побігли додому пригинаючись. Добігли. Від чоловіка машина залишилася. Він як перед смертю заправив 20 літрів, так вона і стояла у гаражі. Слава Богу, неушкоджена. Я бігла і вже вулицю свою не впізнала: хата у сусідки розбита, машини погоріли біля двору. Дроти валяються. 

Добігла до хати. Сусіди вийшли й кажуть: «Діму вбило». Той підвал, де ми ховалися, інші люди зайняли, до сусідів попросилися. Кажуть: «Вийшов він із підвалу, курив, осколок прилетів – і вбило Діму». Залишився батько один. Каже: «Помер у лікарні в 17-му мікрорайоні, не врятували. А там уже танки «ДНР», той мікрорайон уже захоплений». 

Стали ми заводити машину, а вона не заводиться, бо акумулятор барахлить від холоду. Насилу завели ту машину. Сіли, поїхали до дочки в розбиту квартиру, позакидали речі в сумки і стали виїжджати. 

Машини їдуть. Люди кинулися вибиратися з міста, хто як міг. Рухалися на Мелекінську трасу, бо казали, що там нікого немає, - бої вже в центрі йшли. Доїхали – аж коли там російський пост. 

Росіяни кажуть хлопцям виходити з машин, показувати руки, ноги, шукають татуювання. «Куди прямуєте?» – «На дачу». Передивилися вони все, і ми поїхали на дачу. Там теж холодно. На другий день ми поїхали на ринок, який ще працював на Білосарайці. Але там уже була «ДНРівська» поліція. Купили ми продуктів на ринку, взяли мішок борошна. Думали там затриматися. 

Ніч переспали, аж коли чуємо вибухи - вже Маріуполь із моря обстрілюють. Літаки летять над нами з Криму. І всі – на Маріуполь. Що ж нам робити? Ми ж не можемо тут лишатися, ми ж їх ненавидимо! Давайте будемо якось виїжджати! Бензину не вистачає. Правда, на Білосарайці вже хоч якийсь зв'язок є. Вирішили їхати в сторону Запоріжжя, на Бердянськ, та шукати гуманітарні колони. 

Зібралися з сусідами шістьма машинами - і поїхали на Бердянськ. Перевіряли нас там, записували на постах, а тоді росіяни пустили в місто. Ми знайшли де переночувати. Правда, у холодній хаті. Дякую людині, що пустила. Хоч там і не опалювалося, але все-таки під дахом, бо бензину не було, щоб далі їхати. Почали слухати новини, коли гуманітарні колони формуються, де це місце шукати. Діти хоч хліб побачили в Бердянську. У магазині давали по буханці в руки. Діти тим хлібом не могли наїстися. Правда, волонтери наші зустрічали, в колишньому піонерському таборі нагодували. Дякую їм. 

Бензин ми купували по 200 гривень за літр, щоб тільки втекти звідти. На ранок встали і дізналися, що на 11 годину гуманітарна колона збирається в Бердянську. Поїхали туди, стали чекати. 

Прийшли 15 автобусів, іще й машин вишикувалася купа. Людей повно. Завантажилися та поїхали. І з цими блокпостами та перевірками ми до вечора тільки до Токмака доїхали. А там - теж російська армія, але чи то чеченці, чи то дагестанці – не знаю. На блокпостах перевіряють, усі смартфони потрібно викладати. Кажу: «Немає в мене смартфонів». – «Ми вас не пустимо далі, до Василівки ви вже не доїдете. У полі будете стояти». 

Дякую нашим людям, українцям! Вони такі згуртовані!У Токмаку зустрічали, місця підготували, в кафе нагодували.  Нас помістили в школу, і я тоді вперше за три тижні зняла чоботи. Ніжечки боліли. Вперше за три тижні ми потрапили в тепло в тій школі. Прийшли дівчата місцеві, принесли нам борщ і картоплю. Такі дружні! Кажу: «Дівчаточка, не дай Боже, щоб у вас сталося таке, як у нашому Маріуполі!». А вже наступного дня до Запоріжжя стали рухатися. 

Останній блокпост найважчий був. Там уже солдати такі екіпіровані стояли! І не росіяни, а кавказці: чеченці, дагестанці. І лякали. Один нахилився до машини, каже: «Куди їдете? Прямо в Запоріжжя?» – «Так, у Запоріжжя». – «То ви там не залишайтеся надовго, бо буде те саме, що й у вашому Маріуполі». Собаки! Навіть дівчат перевіряли. 

Дочок перевіряти кинулися: чи не воювали, чи нема наколок? Із машин витрусили телефони, смартфони. Але ми все пройшли та виїхали. Промчали. Ми тоді ще й під обстріл потрапили. І нас так швидко погнали! 

А як ми побачили наших українців, то була радість неймовірна! Ми приїхали до Запоріжжя. Там зустрічали нас. Поїсти дали, дітей цукерками пригостили. Хлопці наші підійшли, питали, що ми бачили, що могли б розказати про тих ідіотів. І поїхали ми далі. 

Зараз живемо в Черкаській області у родичів. Багато нас тут було, дев’ять душ: і діти, і свати, і онуки. Дякую родичам, що пустили в хату. До помагають нам тут. Гуманітарка приходить, слава Богу. Дітейи в школу оформили. Україну ми не думаємо покидати. Мріємо повернутися. 

Хочемо повернутися до свого міста і віримо, що повернемося. З ким не спілкуємося – усі в це вірять. Багато втрат, звісно. Розстріляли мого однокласника у дворі біля школи. У своєму ж дворі людину застрелили. Нам уже по 60 років. За що його застрелили? Читаєш, скільки загиблих… Боже мій, людоньки! 

А тут, у селі, така зустріч була! Приїхав хлопець на велосипеді по молоко, а ми з родичами на лавочці сиділи. Дивлюся – наче схожий на немісцевого. Взяв він молоко, а я його й питаю: «Молодий чоловіче, а ви звідкіля?» – «З Маріуполя». – «Та невже? А детальніше?» – «Приморський район». – «А ще детальніше?» – «Селище Західне». І я кажу: «Боже, дитино, та ми сусіди з тобою!», а він розказав, що був у Польщі, а жінка його – у драмтеатрі, коли той підірвали. Казав, що він їх там шукав, а знайшов аж у Володарському (нині Микільському). І харчів привіз. А поки виїжджали, окупанти все в них забрали. 

Він каже на блокпосту: «Дітям хоч воду залиште». А йому відповідають: «Не розмовляй багато. Ми і воду заберемо». Правда, пару пляшок зоставили. 

А тепер разом у першому класі його синочок і мій онук. Я навіть не думала, що зустріну когось із Маріуполя. 

Тут ми вже й город посадити встигли весною. Родичі дали картоплі, допомогли обсадитися. Я гарний урожай картоплі зібрала. Відвезла і цьому маріупольцю своєму, Дімі. І ще з чоловіком моїм працював напарник на крані. Він теж виїхав із Маріуполя, із сім'єю зараз у Смілі. Я йому теж і десять мішків картоплі відвезла, і помідорів – словом, що вродило. Так хочеться зі своїми бути! Тому ми повернемося. 

А зараз таке почалося… Ці три дні - вибухи лунають, діти лякаються. Але ми їхати нікуди не плануємо. Помирати – так на своїй землі. Не хочу нікуди! Мені потрібно повернутися в Маріуполь. Там у мене могили матері, батька, чоловіка. Будемо сподіватися на перемогу – і переможемо. Гуманітарку тут збирали сьогодні, відправляли солдатам. Ми теж потрошку допомагаємо, гроші пересилаємо то Притулі, то Юсуповій для солдатиків. Відвезли вчора картоплі, солдатам купили печива, кави. Чим можемо, тим і допомагаємо.